— Ні, — сказала Філіпа.
— Категорично ні?
— Категорично ні.
— Чому?
— Бо ти нічого про мене не знаєш.
— І це все?
— Ні, не все. Ти нічого не знаєш ні про що. Едмунд замислився.
— Можливо, і ні, — погодився він. — Але хто знає? Філіпо, кохана моя…
Його голос урвався.
До них швидко наближалося різке й пронизливе дзявкання. Едмунд продекламував:
— Твоє ім'я не вкладається в ритм, чи не так? Звучить як ода авторучці. У тебе нема іншого імені?
— Джоун. Будь ласка, іди геть. Це місіс Лукас.
— Джоун, Джоун, Джоун. Краще, але теж погано. «Коли Джоун не до речі виймає горщик із печі» — це теж не вельми приємна картина сімейного життя.
— Місіс Лукас уже…
— О, прокляття! — сказав Едмунд. — Дай мені той бісів кабачок.
Сержант Флетчер мав будинок «Літл-Педокс» у своєму повному розпорядженні.
Міці мала вихідний день. Вона завжди сідала об одинадцятій годині в автобус і їхала в Меденгем-Велс. За домовленістю з міс Блеклок сержант Флетчер узяв на себе догляд за будинком.
Флетчер працював швидко. Хтось у домі змастив і підготував ці двері, і хоч би хто їх змастив, він змастив їх для того, щоб мати змогу покинути вітальню непоміченим, як тільки погасне світло. Це виключало Міці, якій не треба було користуватися дверима.
Хто ж залишався? Сусідів, подумав Флетчер, також треба виключити. Він не бачив, як вони знайшли б можливість змазати й підготувати двері. Тож залишалися тільки Патрик та Джулія Симонси, Філіпа Геймс та, можливо, Дора Баннер. Молоді Симонси були в Мілчестері. Філіпа Геймс була на роботі. Сержант Флетчер мав повну волю шукати в цьому домі будь-які таємниці. Але дім здавався йому неймовірно невинним. Флетчер, який добре розумівся на електриці, не знайшов нічого підозрілого ані в сполученні дротів, ані в інших елементах електричного приладдя, нічого такого, що пояснило б, чому згоріла пробка й погасло світло. Здійснивши швидкий огляд спалень, він виявив там нормальність, що майже роздратувала його. У кімнаті Філіпи Геймс він побачив фотографії малого хлопця із серйозними очима, давніше фото того самого хлопця, купку шкільних листів, одну або дві театральні програми. У кімнаті Джулії знайшов повну шухляду фотографій, знятих на півдні Франції. Фотографії в купальних костюмах, фотографії вілли посеред мімоз. Патрик зберігав кілька різдвяних сувенірів. Дора Баннер мала у своєму розпорядженні кілька особистих речей, і вони здавалися достатньо невинними.
А проте, подумав Флетчер, хтось у цьому домі змастив ті двері.
Його думки урвалися, коли під сходами почулися чиїсь кроки. Він швидко піднявся на майданчик сходів, подивився вниз.
Через хол переходила місіс Светенгем. У руці в неї був кошик. Вона зазирнула до вітальні, перетнула хол і ввійшла до їдальні. Вона вийшла звідти, але вже без кошика.
Якесь шарудіння з боку Флетчера, дошка, що несподівано заскрипіла під його ногами, привернула її увагу, і вона підвела голову вгору.
— Це ви, міс Блеклок?
— Ні, місіс Светенгем, це я, — сказав Флетчер. Місіс Светенгем перелякано зойкнула.
— Ой! Як ви мене налякали! Я думала, ще один грабіжник. Флетчер зійшов сходами вниз.
— Не схоже, щоб цей дім був добре захищений від грабіжників, — сказав він. — Невже тут кожен може заходити й виходити, як і коли йому заманеться?
— Я принесла кілька плодів айви, — пояснила місіс Светенгем. — Міс Блеклок хоче приготувати желе з айви, а власного дерева айви в неї нема. Я залишила їх у їдальні.
Потім вона посміхнулася.
— О, я бачу, ви думаєте про те, як я змогла потрапити в дім? Я просто увійшла крізь бічні двері. Ми всі заходимо до сусідських будинків, сержанте. У нас ніхто не замикає двері доти, доки не споночіє. Адже було б так незручно, якби ти приніс якісь речі сусідові й не міг їх йому залишити. Це вже не ті давні часи, коли ти міг подзвонити у двері, і служник завжди виходив відчинити тобі. — Місіс Светенгем зітхнула. — В Індії, я пам'ятаю, ми мали вісімнадцять слуг — вісімнадцять. Не рахуючи няні. Це мені просто так пригадалося. А вдома, коли я була дівчиною, ми мали троє слуг — хоч мати вважала ознакою великої вбогості той факт, що ми не могли дозволити собі кухарку. Мушу сказати, життя здається мені сьогодні дуже дивним, сержанте, хоч і знаю, що нарікати не повинна. Шахтарям живеться набагато важче, вони хворіють на псітикосис (ця хвороба нібито від птахів передається?), і тоді їм доводиться кидати шахти й найматися садівниками, хоч вони й неспроможні відрізнити бур'ян від шпинату.