— Яке чудернацьке оголошення!
— А й справді чудернацьке, — радісно погодилася Пампушка. — Хто б міг подумати, що міс Блеклок захоплюється вбивствами та іншими такими іграми? Думаю, молоді Симонси підкинули їй цю думку — хоча Джулія Симонс не полюбляє вбивств, такі розваги здаються їй надто грубими. А проте дуже шкода, любий, що ти не можеш там бути. Хай там як, а я піду й про все тобі розповім, хоч і не маю особливого бажання туди йти, бо мені не до вподоби ігри, що відбуваються в темряві. Вони мене лякають, і я щиро сподіваюся, що вбиватимуть не мене. Бо якщо хтось несподівано покладе руку мені на плече й прошепоче: «Ти мертва», моє серце так стрепенеться, що я можу померти й насправді. Ти думаєш, таке може статися?
— Ні, Пампушко. Я думаю, ти помреш старою, старою бабусею — разом зі мною.
— І ми помремо в один день і нас поховають в одній могилі. Це було б чудово.
На думку про таку радісну перспективу Пампушка розквітла усмішкою, від вуха до вуха.
— Та ти просто-таки променишся від щастя, Пампушко, — сказав її чоловік, усміхаючись.
— А хто не почував би себе щасливим на моєму місці? — запитала Пампушка голосом, у якому проступали нотки певної збентеженості. — Адже я маю тебе, і Сьюзен, і Едварда, й усі ви любите мене, і вам байдуже, що я така дурненька… І сонце сяє так яскраво! І так приємно жити в такому великому й такому затишному домі!
Превелебний Джуліан Гармон окинув поглядом простору й порожню їдальню і кивнув головою з виразом сумніву на обличчі.
— Деяким людям не вельми припало б до смаку жити в такому великому й недоладному домі, де гуляють протяги.
— А я люблю просторі кімнати. Усі приємні пахощі знадвору проникають сюди й залишаються тут. І можна почувати себе вільно, залишати речі, де завгодно, все одно безлад не буде помітний.
— Тут немає ані сучасного кухонного обладнання, ані центрального опалення. За таких умов тобі доводиться працювати дуже багато, Пампушко.
— І зовсім ні, Джуліане. Я підхоплююся з ліжка о пів на сьому, розпалюю вогонь під казаном, метнуся туди, метнуся сюди, і до восьмої години вже все зроблено. І в домі у мене порядок — хіба ні? Підлогу до дзеркального блиску натерто воском, у всіх вазах осіннє листя. Прибирати у великому будинку навіть легше, ніж у малому. Ти маєш змогу крутитися набагато швидше, витираючи підлогу та речі, бо твій зад не натикається на меблі, як то буває в малих кімнатах. І мені дуже подобається спати у великій холодній кімнаті — так приємно згорнутися в калачик під ковдрою, висунувши з-під неї лише ніс, який підказує тобі, як воно там, зовні. І тобі доводиться чистити однакову кількість картоплі й мити однакову кількість тарілок, незалежно від того, у якому домі ти живеш — великому чи малому. А подумай, як приємно Едвардові та Съюзен гратися в просторій і порожній кімнаті, де можна будувати скільки завгодно іграшкових залізниць та влаштовувати чаювання для ляльок, не турбуючись про те, що потім доведеться все це прибрати. А хіба погано, коли в домі вистачає місця для багатьох гостей? Мені шкода Джімі Саймса та Джоні Фінча, адже їм обом довелося жити з батьками своїх дружин. А я вважаю, Джуліане, що жити в домі батьків дружини — то невелика радість для обох. Ти дуже добре ставишся до моєї матері, а проте навряд чи тобі захотілося б жити в одному домі з нею та з моїм татом. Та й мені цього не хотілося б. Я почувала б себе малою дівчинкою.
Джуліан з усмішкою подивився на неї.
— А ти й справді досі схожа на малу дівчинку, Пампушко.
Щодо самого Джуліана Гармона, то природа створила його за моделлю шістдесятирічного чоловіка. Проте йому ще бракувало років двадцять п'ять, аби реально дожити до визначеного йому природою віку.
— Я знаю, що дурненька…
— Ти не дурненька, Пампушко. Ти дуже розумна жінка.
— Ні, неправда. Мій інтелект геть убогий. Хоч я й докладаю зусиль, щоб його розвинути… І мені дуже подобається, коли ти починаєш розповідати про книжки, історію і все таке. Хоч, можливо, не варто було читати мені вечорами Гібона, бо якщо надворі завиває холодний вітер, а біля вогню тепло й затишно, то коли я слухаю Гібона, мені чомусь дуже хочеться спати.
Джуліан засміявся.
— Але я люблю слухати тебе, Джуліане. Розкажи мені знову про старого вікарія, який проповідував про Ахашвероша.
— Ти вже знаєш цю історію напам'ять, Пампушко.
— Але розкажи мені її знову. Будь ласка.
Чоловік поступився.
— То був старий Скримґур. Якось один чоловік зайшов до його церкви й побачив, що він вихилився з казальниці й палко проповідує, звертаючись до кількох денних прибиральниць. Він погрожував їм пальцем і казав: «Я знаю ваші чорні думки. Ви думаєте, що великий Ахашверош, про якого згадується у Святому Письмі, це Артаксеркс Другий. Але він не був Артаксерксом Другим! — І святий отець докінчив неймовірно врочистим і переможним тоном: — Він був Артаксерксом Третім!»