Міс Марпл окинула вітрину швидким зацікавленим поглядом, і містер Еліот, літній і гладкий павук, визирнув зі своєї павутини, щоб оцінити можливості цієї нової мухи.
Але саме в ту мить, коли він вирішив, що «Подарунок із Тернбридж-Велса» буде надто шикарним для дами, яка зупинилася в домі вікарія (бо, звичайно ж, містер Еліот, як і кожен житель села, знав, хто перед ним стоїть), міс Марпл куточком ока побачила Дору Баннер, що саме заходила до кафе «Синій птах», і відразу дійшла висновку, що в таку холодну й вітряну погоду буде дуже добре випити філіжанку гарячої вранішньої кави.
Четверо чи п'ятеро дам уже вирішили підкріпитися в кав'ярні після своєї вранішньої біганини по крамницях. Міс Марпл, блимаючи в напівсутіні «Синього птаха» й артистично вдаючи певну розгубленість, дочекалася нарешті, коли голос Дори Баннер пролунає біля її ліктя:
— Доброго вам ранку, міс Марпл. Сідайте за мій стіл. Я тут сама.
— Дякую.
Міс Марпл із виразом вдячної полегкості опустилася на досить вуглувате, пофарбоване в синій колір крісло, що було предметом фірмового умеблювання «Синього птаха».
— Такий холодний вітер, — поскаржилася вона. — А я не можу йти швидко через свій ревматизм.
— О, я знаю. Одного року я мала ішіас — то була справжня агонія.
Дві старі дами погомоніли про ревматизм, ішіас та запалення нервів із жадібною зацікавленістю. Похмура дівчина в рожевому фартусі, на якому була зображена зграя синіх птахів, позіхаючи, взяла в них замовлення на каву й тістечка. Вигляд у неї був стомлений і терплячий.
— Тістечка, — по-змовницькому прошепотіла міс Баннер, — тут вельми смачні.
— Мене дуже зацікавила симпатична дівчина, яку я зустріла, коли ми йшли в той день від міс Блеклок, — сказала міс Марпл. — Здається, вона сказала, що працює в саду. Чи на городі? її звати Гайне?
— Її звати Філіпа Геймс. «Наш пожилець», як ми її називаємо. — Міс Баннер засміялася від власного гумору. — Така приємна, спокійна жінка. Справжня леді, якщо ви розумієте, про що я кажу.
— Цікаво, цікаво. Я була знайома з полковником Геймсом — він служив в індійській кавалерії. Може, то був її батько.
— У неї прізвище по чоловікові. Вона — вдова. Її чоловіка вбито в Сицилії чи в Італії. Той кавалерист міг бути його батьком.
— Я подумала, чи немає в неї невеличкого роману? — лукаво припустила міс Марпл. — 3 отим високим молодиком?
— З Патриком, ви хочете сказати? О, не думаю…
— Ні, я мала на увазі молодика в окулярах. Я бачила його поблизу.
— А, ви про Едмунда Светенгема. Тс-с! Он там у кутку сидить його мати. Я, власне, не переконана. Ви гадаєте, він закоханий у неї? Він такий дивний. Іноді говорить речі, що вселяють тривогу. Хоч його вважають розумним, знаєте, — сказала міс Баннер із відвертим несхваленням.
— Розум — ще не все, — сказала міс Марпл, хитаючи головою. — А ось і наша кава.
Насуплена дівчина зі стуком поставила тацю на стіл. Міс Марпл і міс Баннер навперебій стали частувати одна одну тістечками.
— Мені було так цікаво почути, що ви ходили до школи з міс Блеклок. Ваша дружба триває довго.
— Справді довго, — погодилася міс Баннер. — Не так багато існує людей, що вміють зберігати вірність своїм давнім друзям, як це вміє робити міс Блеклок. О моя люба, як давно були ті часи! Яка то була гарна дівчина і як тішилася вона життям! Скільки сумних подій відбулося відтоді.
Міс Марпл, хоч і не мала найменшого уявлення, про які сумні події йдеться, зітхнула і кивнула головою.
— Життя справді тяжке, — промурмотіла вона.
— «І смутку тягар вона мужньо несла», — прошепотіла міс Баннер, і очі їй наповнилися слізьми. — Мені завжди згадується цей вірш. Справжнє терпіння; справжнє смирення. Така мужність і таке терпіння мають бути винагороджені, ось що я кажу Я вважаю, що нема нічого занадто доброго для любої міс Блеклок, і вона заслуговує на будь-яке добро.
— Гроші, — сказала міс Марпл, — можуть набагато полегшити людині її шлях у житті.
Вона спокійно зробила це зауваження, бо подумала, що Дора Баннер натякає на майбутнє багатство, яке дістанеться її подрузі.
Проте це зауваження наштовхнуло співрозмовницю на зовсім іншу думку.
— Гроші! — з гіркотою вигукнула вона. — Я переконана в тому, що поки людина не переживе це на власній шкурі, вона ніколи не знатиме, що таке гроші чи, точніше, їхня відсутність.