— Ні, — сказала Банч, на мить замислившись. — Думаю, що ніхто. Міс Марпл відхилилася назад на своєму стільці. Вона тихо промурмотіла:
— Люди схожі одне на одного, скрізь і повсюди.
— На кого я схожа?
— Ти дуже схожа, моя люба, на саму себе. Я не знаю напевно, кого ти мені нагадуєш з інших людей. Хіба що…
— А все ж таки я на когось схожа, — сказала Банч.
— Я додумала про свою покоївку, моя люба.
— Покоївку? З мене була б жахлива покоївка.
— Вона теж була жахливою, моя люба. Вона не вміла ані ставити на стіл, ані прибирати зі столу, переплутувала кухонні ножі зі столовими, а її чепчик (тоді покоївки носили чепчики, моя люба) завжди зсувався набік.
Банч машинально поправила свій капелюх.
— У неї ще були якісь вади? — запитала вона з тривогою в голосі.
— Я тримала її, бо вона пильно стежила за чистотою в домі, а також вміла мене насмішити. Мені подобалася її манера казати все напрямки. Так, одного дня вона прийшла до мене й каже: «Я, звісно, нічого напевне не знаю, але Флорі сидить у такий спосіб, наче вона вже не дівчина». І справді, Флорі тоді потрапила в халепу — з помічником перукаря. На щастя, часи тоді були зовсім не ті, і мені вдалося поговорити з ним, і вони зіграли весілля й жили потім цілком щасливо. Вона була хорошою дівчиною, Флорі, але дуже охоча до вродливих хлопців.
— Вона не скоїла вбивства? — запитала Банч. — Ваша покоївка?
— Ні, — відповіла міс Марпл. — Вона одружилася з баптистським пастором і народила йому п'ятьох дітей.
— Як і я, — сказала Банч. — Хоч у мене поки що є тільки Едвард і Сьюзен.
Вона помовчала хвилину або дві, а тоді запитала:
— Про кого ви думаєте, тітко Джейн?
— Про багатьох людей, моя люба, — неуважно відказала їй міс Марпл.
— Тих, які живуть у Сент-Мері-Мід?
— Здебільшого… Я думала про няньку Елертон — таку чудову, таку добру жінку. Вона взяла на себе турботи про одну стареньку і, здавалося, щиро полюбила її. Потім старенька померла. Вона стала піклуватися про іншу — померла й та. Морфій. Усе потім з'ясувалося. Вона робила це з найкращих намірів, і багатьох вразило те, що співчутлива жінка не бачила нічого поганого в тому, що вона робила. Вони все одно довго не протягли б, казала вона, а одна з них мала рак і мусила терпіти сильний біль.
— Ви хочете сказати — то було вбивство з милосердя?
— Ні, ні. Вони відписали їй свої гроші. Вона любила гроші… А потім був один молодик, що працював на пароплаві, племінник місіс Пусі, яка мала в нашому селі крамницю. Він привіз додому крадені речі й попросив, щоб вона їх йому продала. Казав, нібито купив їх за кордоном. Вона нічого про це не знала. А коли прийшла поліція й почала ставити запитання, він спробував розчерепити їй голову, щоб вона не змогла на них відповісти й виказати його… То був не дуже милий молодик, але вельми вродливий. Двоє дівчат були закохані в нього по вуха. На одну з них він витратив купу грошей.
— На ту, яку була більш негарною, я думаю, — сказала Банч.
— Атож, люба. Довелося мені знати також місіс Ґрей, що торгувала вовною. Вона занадто любила свого сина й зіпсувала його, звісно. Він злигався з дуже поганими людьми. Ти пам'ятаєш Джоун Крофт, Банч?
— Та начебто ні.
— Я думаю, ти могла її бачити, коли якось ходила зі мною в гості. Вона мала звичай прогулюватися із сигарою або з люлькою в зубах. Одного разу на банк напали злодії, а Джоун Крофт у той час була в банку. Вона збила грабіжника з ніг і забрала в нього револьвер. Суд виголосив їй подяку за мужність.
Банч уважно слухала. Здавалося, вона вивчає все напам'ять.
— Це все? — запитала вона.
— Знала я також одну дівчину в Сент-Жан-де-Колін. Така тиха і спокійна дівчина — не так тиха, як мовчазна. Усі любили її, але знали погано… Згодом ми довідалися, що її чоловік був фальшивомонетником. Це примушувало її усамітнюватися від людей. І зрештою вона стала трохи дивною. Ходила така замислена, постійно снувала якісь думки.
— А полковників, що служили в Індії, ви маєте у своїх спогадах, моя люба тітонько?
— Звичайно, маю. Я знала майора Воґана в Ларчі та полковника Райта в Сімла-Лоджі. З ними все ніби було гаразд. Але я пам'ятаю містера Годсона, управителя банку, який поїхав у круїз й одружився з жінкою, що годилася йому в дочки. Невідомо, звідки вона походила, — я маю лиш ті відомості, які вона сама йому надала.
— А то була неправда?
— Звичайно, то була неправда, моя люба.