— Непогано, — сказала Банч, киваючи головою й загинаючи пальці, на яких вона рахувала людей. — Ми маємо віддану Дору, і вродливого Патрика, і місіс Светенгем, й Едмунда, і Філіпу Геймс, полковника Істербрука, і місіс Істербрук, і якби ви мене запитали, то я сказала б вам, що ви маєте цілковиту слушність щодо неї. Але я не бачу, навіщо їй убивати Леті Блеклок.
— Можливо, міс Блеклок щось знає про її минуле.
— Яке минуле, моя люба тітонько? Якщо воно в неї й було, то давно поросло густою травою.
— А може, й ні. Ти, Банч, я бачу, належиш до тих людей, яким байдужісінько до того, що думають про них інші.
— Тепер я бачу, що ви маєте на увазі, — несподівано сказала Банч. — Якщо ти впала у глибоку яму й тремтіла десь від холоду, а потім, наче приблудний кіт, знайшла собі дім, і сметанку, і теплу руку, що гладить тебе, називає любою кицькою й готова подарувати тобі цілий світ… Ти, безперечно, захочеш зберегти це для себе… Атож, мушу сказати, ви показали мені досить повну галерею людей.
— Тільки ти не всіх поставила на свої місця, — лагідно сказала їй міс Марпл.
— Справді? Кого ж я пропустила? Джулію? «Джулію я пропустила — а вона особа підозріла».
— Три шилінги й шість пенсів, — сказала похмура офіціантка, виринувши з темряви. — І я хотіла б знати, місіс Гармон, — докинула вона, важко здіймаючи повні груди під синіми птахами уніформи, — чому ви назвали мене «особою підозрілою». Моя тітка і справді приєдналася до підозрілої секти, але сама я завжди належала до доброї англіканської церкви, як міг би вам підтвердити покійний превелебний Гопкінсон.
— Пробачте мені, — сказала Банч. — Я лише цитувала рядки одного вірша. Я не мала на увазі вас. Я навіть не знала, що вас звуть Джулія.
— Отже, то був лише випадковий збіг, — зраділа похмура офіціантка. — Гаразд, я не ображаюся. Та коли ти чуєш, як твоє ім'я обмовляють і ображають, то неодмінно почнеш дослухатися — така вже людська природа.
Вона взяла плату разом із чайовими й пішла геть.
— Тітко Джейн, — запитала Банч, — чому ви така засмучена? Що сталося?
— Але ж цього не може бути, — прошепотіла міс Марпл. — Немає причини…
— Тітко Джейн!
Міс Марпл зітхнула, а тоді весело усміхнулася.
— Пусте, моя люба, — сказала вона.
— Ви здогадалися, хто скоїв убивство? — запитала Банч. — Хто це був?
— Я не знаю, — сказала міс Марпл. — На мить у мене з'явився здогад, але відразу й зник. Мені хотілося б знати, хто це. У нас зовсім мало часу.
— Що ви маєте на увазі?
— Стара леді в Шотландії може померти щохвилини.
Банч сказала:
— То ви й справді вірите в Піпа й Емму? Ви гадаєте, це вони — і вони скоро вдадуться до нової спроби?
— Звичайно, вони вдадуться до нової спроби, — сказала міс Марпл майже неуважно. — Якщо вони спробували один раз, то спробують і вдруге. Якщо ви надумали когось убити, то ви не зупинитеся тому, що першого разу у вас нічого не вийшло. А надто коли ви переконані, що вас не підозрюють.
— Але якщо йдеться про Піпа й Емму, — сказала Банч, — то ними можуть бути лише двоє людей. Ними мусять бути Патрик і Джулія. Вони брат і сестра, і тільки вони підходять за віком.
— Люба моя, усе далеко не так просто, як тобі здається. Існує безліч розгалужень та сполук. Існує дружина Піпа, якщо він одружений, або Еммин чоловік. Існує їхня мати — вона зацікавлена сторона, навіть якщо й не пряма спадкоємиця. Якщо Леті Блеклок не бачила її тридцять років, то, певно, не впізнає й тепер. Одна літня жінка дуже схожа на другу. Ти, либонь, пам'ятаєш, як місіс Вотерспун одержувала свою пенсію та пенсію місіс Бартлет, хоч місіс Бартлет давно померла. Крім того, міс Блеклок короткозора. Ти хіба не помітила, як вона мружиться, придивляючись до людей. А крім того, існує й батько. А він був поганою людиною — у цьому сумніватися не випадає.
— Але ж він чужоземець.
— За народженням. Але немає жодних підстав припускати, що він розмовляє ламаною англійською та жестикулює обома руками. Я вважаю, він міг би зіграти роль… полковника, що служив в Індії, так само добре, як і будь-хто інший.
— Ви так вважаєте?
— Ні, не думаю. Я справді так не вважаю, моя люба. Думаю тільки про те, що на кону стоїть велика сума грошей, надзвичайно велика сума грошей. І боюся, що надто добре знаю, на які жахіття спроможні люди, коли вони прагнуть здобути великі гроші.
— Та мабуть, що спроможні, — сказала Банч. — Але ж це не приведе їх до добра. У кінцевому результаті?
— Ні, але вони спочатку про це не знають.
— А я не дивуюся. — Банч несподівано усміхнулася своєю лагідною, хоч і трохи кривою усмішкою. — Людина вважає, вона зможе змінитися… Навіть я це відчуваю. — Вона на мить замислилася, а тоді провадила. — Ти переконуєш себе в тому, що зробиш багато добра, якщо матимеш гроші. Допомога вбогим… Притулки для покинутих дітей… Стомлені матері… Приємний відпочинок за кордоном для старих жінок, які тяжко працювали…