— За скільки часу до того, як помер ваш чоловік, це сталося?
— Десь років за два, я думаю. Рендел написав свій заповіт ще до того, як вона покинула фірму, і не став міняти його. Він сказав мені: «У нас немає близьких родичів. (Наш малий хлопчик помер, вам це, певно, відомо, коли йому було два роки.) Після того, як ми з тобою покинемо цей світ, нехай гроші ліпше дістануться Блекі. Вона викине їх на ринок і примножить». Розумієте, — провадила Белі, — Рендел дуже любив сам процес примноження грошей — для нього гроші не були грішми, вони були для нього авантюрою, ризиком, збудженням, усім цим. І Блекі теж любила цей процес. Вона мала той самий авантюрний дух і була наділена гострим тверезим розумом. Бідолашна, вона ніколи не знала тих радощів, які пропонує нам життя, — не вміла ані закохуватися, ані морочити голову чоловікам і дражнити їх, ані завести собі родину, дітей і втішатися найпростішими радощами цього світу.
Кредоку здалося дивним, що такі почуття щирого жалю та поблажливої переваги переживає жінка, чиє життя було розчавлене тяжкою хворобою, чия єдина дитина померла, чий чоловік помер, покинувши її самітною вдовою і яка протягом багатьох років жила безнадійним інвалідом.
Вона кивнула йому головою.
— Я знаю, що ви думаєте. Але я мала все те, що робить життя вартим того, щоб прожити його, — усе те, що можна було б забрати від мене, але я його зберегла. У дитинстві я була гарною й веселою дівчинкою. Я одружилася з чоловіком, якого покохала, і він ніколи не переставав кохати мене… Моя дитина померла, але я мала її протягом двох неоціненних років… Я пережила багато фізичного болю, та коли вам щось дуже болить, то ви знаєте, як утішатися тими неоціненними хвилинами, коли біль затихає. І всі завжди були такими до мене добрими… Я справді щаслива жінка.
Кредок ухопився за деякі недомовленості з її попередньої розповіді:
— Ви щойно сказали, місіс Ґедлер, що ваш чоловік заповів свій статок міс Блеклок, бо не мав більше кому його заповісти. Але ж це не зовсім правда, чи не так? У нього була сестра.
— А, Соня. Але вони посварилися багато років тому й порвали будь-які зв'язки.
— Він не схвалював її одруження?
— Так, вона одружилася з чоловіком, якого звали — як же його звали?
— Стамфордис.
— Атож. Димитрій Стамфордис. Рендел завжди казав, що то мерзотник. Двоє чоловіків незлюбили один одного від самого початку. Але Соня шалено закохалася й була сповнена рішучості одружитися з ним. І я не бачила, чому б їй цього не зробити. Чоловіки дотримуються дивних поглядів, коли йдеться про такі речі. Соня була вже не маленькою дівчинкою, вона мала двадцять п'ять років і знала, що робить. Той суб'єкт був справді мерзотником — мерзотником у прямому значенні цього слова. У нього, схоже, було кримінальне минуле — і Рендел завжди підозрював, що він живе не під своїм ім'ям. Соня про все це знала. Але суть була в тому, — і Рендел, звичайно ж, не міг цього оцінити, — що Дими-трій був страшенно привабливою особою для жінок. І він не менше закохався в Соню, аніж вона закохалася в нього. Рендел твердив, що він хоче одружитися з нею задля її грошей, але то була неправда. Соня була дуже вродлива й розумна жінка. Якби її шлюб виявився невдалим, якби Димитрій повівся з нею погано або зрадив її, вона покинула б його й пережила свою втрату. Вона була багата жінка й мала цілковите право обирати собі власну дорогу в житті.
— Цю сварку так і не було залагоджено?
— Ні. Нормальні взаємини між Ренделом і Сонею так ніколи й не налагодилися. Вона не могла вибачити йому спробу завадити її шлюбу Вона сказала: «Ну, то гаразд. Ти просто нестерпний. Більше ніколи ти про мене не почуєш!»
— Але вам ще довелося почути про неї потім? Белі усміхнулася.
— Так. Я одержала листа від неї десь через півтора року по тому. Вона написала з Будапешта, наскільки я пам'ятаю, але без зворотної адреси. Попросила мене переказати Ренделу, що народила близнят і дуже щаслива.
— А вона написала вам, як їх звуть? Белі знову всміхнулася.
— Вона написала, що народилися вони відразу пополудні — і вона має намір назвати їх Піп та Емма. Це могло бути, звісно, жартом.
— Ви більше нічого про неї не чули?
— Ні. Вона тоді написала, що з чоловіком і дітьми поїде на короткий час до Америки. Я ніколи більше не чула про них.
— Ви, гадаю, не зберегли того листа?