— На моєму туалетному столику стоїть пляшечка, — сказала Філіпа.
— Дякую вам, дякую вам дуже. Якщо не знайду свої — але я знаю, що заподіла її кудись. Новеньку пляшечку. Куди я могла запхати її?
— Ми маємо купи аспірину у ванній кімнаті, — нетерпляче озвалася Джулія. — Цей дім завалений аспірином.
— Мене дратує, що я така неуважна й засовую свої речі, сама не знаю куди, — сказала міс Баннер, знову беручись сходами нагору.
— Бідолашна старенька Банні, — сказала Джулія, підіймаючи свою склянку. — Як ви думаєте, може, дамо їй випити трохи хересу?
— Гадаю, ліпше не треба, — сказала міс Блеклок. — Вона була надто збуджена сьогодні, і це не піде їй на користь. Боюся, щоб на завтра їй не стало гірше. А проте, я думаю, вона сьогодні щиро тішилася.
— Їй дуже сподобався святковий обід, — сказала Філіпа.
— Налиймо Міці склянку хересу, — запропонувала Джулія. — Гей, Пате, — гукнула вона, почувши, як він заходить у бічні двері, — поклич Міці.
Патрик привів Міці, і Джулія налила їй склянку хересу.
— Я п'ю за найкращого кухаря у світі, — сказав Патрик.
Міці була задоволена — але відчула, що повинна виголосити протест.
— Дякую. Але ж я не кухар. У своїй країні я робити інтелектуальну роботу.
— Тоді ти занапащаєш там твій талант, — сказав Патрик. — Яка інтелектуальна робота може зрівнятися з таким шедевром, як «Солодка смерть»?
— О, я вже казати, що не люблю…
— Не має значення, що ти любиш, а чого не любиш, — сказав Патрик. — Так уже я назвав твій продукт, і ти нікуди від цієї назви не дінешся. Тож випиймо за «Солодку смерть» — і к бісу наслідки!
— Філіпо, моя люба, я хочу поговорити з тобою.
— Я вас слухаю, міс Блеклок.
Філіпа Геймс подивилася на свою господиню з легким подивом.
— Тебе щось непокоїть віднедавна, чи не так?
— Непокоїть?
— Я помітила, що останнім часом ти стурбована. У тебе щось не так?
— Ой, ні, міс Блеклок. Звідки ви взяли?
— Певно, мені здалося. Я подумала, можливо, ти й Патрик…
— Патрик? — цілком щиро здивувалася Філіпа.
— Отже, причина не в цьому. Пробач мені, якщо я надто вручаюся у твоє особисте життя. Але я часто бачила вас удвох — і хоч Патрик — мій родич, не думаю, що з нього може вийти хороший чоловік. Принаймні, протягом певного часу з нього навряд чи буде щось путнє.
Обличчя Філіпи застигло у твердій нерухомості.
— Я більше не стану одружуватися, — сказала вона.
— Рано чи пізно, але ти ще одружишся, дитино моя. Ти молода. Але нам не варто це обговорювати. У тебе не виникає проблем із грішми?
— Ні, мені їх цілком вистачає.
— Я знаю, ти замислюєшся про те, щоб дати хлопцеві добру освіту. Тому я хочу дещо тобі сказати. Сьогодні я їздила в Мілчестер, щоб побачитися там із містером Бединґфелдом — це мій адвокат. Останні події вселили мені тривогу, і я вирішила зробити новий заповіт — на випадок чогось непередбаченого. Окрім спадщини, яку я даю Банні, усе інше відійде тобі, Філіпо.
— Що ви сказали?
Філіпа круто обернулася. Її очі спалахнули. Вона здавалася збентеженою, майже переляканою.
— Але я не хочу цього, не хочу… Я, власне, не розумію. І чому, зрештою? Чому мені?
— Можливо, тому, — сказала міс Блеклок дивним голосом, — що я не маю нікого іншого.
— Але ж є Патрик і Джулія.
— Так, є Патрик і Джулія. — Дивна нота досі звучала в голосі міс Блеклок.
— Вони ваші родичі.
— Дуже далекі. Вони не мають права на мою спадщину.
— Але я… Я теж не маю… Не знаю, що вам спало на думку… О, я не хочу…
У її погляді було більше ворожості, аніж вдячності. Щось подібне до страху також відчувалося в її поведінці.
— Я знаю, що я роблю, Філіпо. Ти подобаєшся мені — і в тебе син… Ти небагато одержиш, якщо я помру тепер, — але через кілька тижнів усе може змінитися.
її погляд зустрівся з очима Філіпи, і вона їх не відвела.
— Але ви не помрете! — запротестувала Філіпа.
— Ні, якщо вживу належних заходів остороги.
— Заходів остороги?
— Так. Обміркуй усе, що я тобі сказала… І не турбуйся більше. Вона вийшла з кімнати. Філіпа почула, як вона розмовляє з Джулією в холі.
Джулія увійшла до вітальні через кілька хвилин, її очі блищали блиском, схожим на сталевий.
— Ти добре зіграла на свою карту, Філіпо. Тепер я бачу, яка ти сумирна й тиха… Недарма кажуть, що в тихому болоті чорти водяться.
— То ти чула?..
— Так, я чула. І думаю, усе було умисне підлаштовано так, щоб я чула.
— Про що ти?
— О, Леті — жінка не дурна… Хай там як, а ти маєш слушність, Філіпо. Ти гарно влаштувалася, чи не так?