— Майте співчуття, Леті. Невже ви не розумієте, що коли відбувся той безглуздий напад на ваш дім, — чи радше після того як він відбувся, — я почала відчувати себе не вельми затишно. Не випадає сумніватися, що я мала досить переконливий мотив прибрати вас зі своєї дороги. Та й тепер я нічим не можу довести вам, що то була не я, — крім свого слова. Ви не можете вимагати від мене, щоб я пішла до поліції і взяла на себе злочин, до якого не маю стосунку. Навіть Патрик підозрює мене іноді, а якщо він може думати про мене таке, то з якого дива мені повірить поліція? Той детектив-інспектор здався мені чоловіком надзвичайно скептичного розуму. Ні, я вирішила, що єдиний вихід для мене — тихесенько сидіти як Джулія і просто зникнути, коли час нашого перебування тут закінчиться.
Звідки я могла знати, що Джулія, яку ми обминули, реальна Джулія поскандалить зі своїм режисером і відмовиться від своєї витівки, не змігши дати раду своєму темпераменту? Вона написала Патрикові й запитала, чи можна їй сюди приїхати, а він замість написати їй: «Не з'являйся» — узагалі забув їй відповісти! — Вона скинула на Патрика гнівним поглядом. — Чи ж не йолоп?
Вона зітхнула.
— Ви навіть уявити собі не можете, як мені нелегко доводилося в Мілчестері! Звичайно, я не була у шпиталі. Але мені треба було десь гаяти час. І я годинами сиділа в кінотеатрах, знову й знову дивлячись найжахливіші фільми.
— Піп і Емма, — прошепотіла міс Блеклок. — Чомусь, попри слова інспектора, я ніколи не вірила, що вони існують реально… Вона запитливо подивилась на Джулію.
— Ти Емма, — сказала вона. — А де Піп?
Очі Джулії, чисті й невинні, зустрілися з її поглядом.
— Я не знаю, — сказала вона. — Не маю найменшого уявлення.
— Я думаю, ти брешеш, Джуліє. Коли ти бачила його востаннє? Чи Джулія на мить завагалася, перш ніж заговорила?
Перш ніж промовила чітким і впевненим голосом:
— Я бачила його востаннє, коли йому було три роки — коли мати забрала його. Після того я ніколи не бачилася ані з ним, ані з матір'ю. Я не знаю, де вони.
— І це все, що ти можеш мені сказати? Джулія зітхнула.
— Я могла б попросити у вас пробачення. Але мої слова не були б цілком щирими; бо я знову зробила б те саме, звісно, якби не знала, що відбудеться це жахливе вбивство.
— Джуліє, — сказала міс Блеклок. — Я називаю тебе Джулією, бо я так звикла. Ти брала участь у Французькому Опорі, чи не так?
— Так. Я воювала там півтора року.
— Тож, думаю, ти навчилася там стріляти.
І знову погляд тих самих холодних очей зустрівся з її очима.
— Я вмію стріляти добре. Я першокласний снайпер. Я не стріляла у вас, Летиціє Блеклок, хоч можу це підтвердити лише своїм словом. Але повірте мені, якби я у вас стріляла, то не схибила б.
Напружену тишу моменту порушив гуркіт автомобіля, який під'їхав до дверей.
— Хто б це міг бути? — запитала міс Блеклок.
У двері пропхалася скуйовджена голова Міці. Вона закотила очі.
— Це знову приїхав поліція, — сказала вона. — Він нас переслідувати. Чому він не давати нам спокій? Я не годен це витерпіти. Я писати сам прем'єр-міністр. Я писати ваш король.
Рука Кредока рішуче й нетерпляче відіпхнула її вбік. Він увійшов із таким похмурим виразом на міцно стиснутих губах, що всі подивилися на нього з острахом. Це був інший інспектор Кредок.
Він суворо промовив:
— Убито міс Мерґатройд. Вона була задушена — не більш як годину тому. — Він зупинив погляд на Джулїї. — Міс Симонс, де ви були протягом дня?
Джулія стомлено проказала:
— У Мілчестері. Я тільки щойно увійшла.
— А ви? — Інспектор спрямував погляд на Патрика.
— Теж там.
— Ви обоє повернулися разом?
— Так… Так, разом, — сказав Патрик.
— Ні, — відповіла Джулія. — Не треба брехати, Патрику. Таку брехню неважко спростувати. Адже в автобусі було багато людей. Я повернулася більш раннім автобусом, інспекторе, тим, який приходить сюди о четвертій годині.
— І що ви робили потім?
— Я пішла прогулятися.
— У напрямку садиби «Боулдере»?
— Ні. Я ходила в поле.
Він подивився на неї пильним поглядом. Джулія, з блідим обличчям, з міцно стиснутими губами, не відвела свого погляду.
Перш ніж хтось устиг заговорити, задзвонив телефон.
Міс Блеклок, запитливо подивившись на Кредока, підняла слухавку.
— Так. Що? А, Банч. Що? Ні. Ні, не було… Не маю уявлення… Так, він тепер тут.
Вона опустила слухавку і сказала:
— Місіс Гармон хоче поговорити з вами, інспекторе. Міс Марпл не повернулася до будинку вікарія, і місіс Гармон турбується за неї.