— Я не піду до дверей! — крикнула Міці з кухні.
Джулія вилаялася непристойною лайкою, вельми популярною на материку, і пішла до парадних дверей. То була міс Гінчкліф.
— Добривечір, — сказала вона своїм грубим голосом. — Пробачте за несподіване вторгнення. Інспектор телефонував, сподіваюся?
— Він нас не попередив, що ви прийдете, — мовила Джулія, проводячи її до вітальні.
— Він сказав, що я можу не приходити, якщо мені не хочеться, — сказала міс Гінчкліф. — Але мені хочеться.
Ніхто не висловив міс Гінчкліф співчуття і ніхто навіть не згадав про смерть міс Мерґатройд. Обличчя високої жінки з його грубими рисами само розповідало свою історію і робило будь-які вислови співчуття нахабством.
— Увімкніть усі лампи, — звеліла міс Блеклок. — І підкиньте вугілля в камін. Мені холодно — мене всю трусить. Підходьте сюди й сідайте біля вогню, міс Гінчкліф. Інспектор сказав, що буде через чверть години. Вони вже, схоже, минули.
— Міці вийшла знову, — сказала Джулія.
— Справді? Іноді я думаю, ця дівчина божевільна — геть божевільна. Та, мабуть, ми всі божевільні.
— Я категорично не згодна з тим, що всі люди, які чинять злочини, божевільні, — прогавкала міс Гінчкліф. — Я переконана, що розум у злочинця відзначається міцним і жахливим здоров'ям.
Знадвору почувся гуркіт автомобіля, і незабаром увійшов Кредок разом із полковником і місіс Істербрук, а також з Едмундом і місіс Светенгем.
Вони були якось незвично сумирні.
Полковник Істербрук сказав голосом, який був слабким відлунням одного з його звичних тонів:
— Гарно! Добрий вогонь.
Місіс Істербрук не захотіла скинути шубку й сіла поруч із чоловіком, її личко, зазвичай гарненьке й банальне, тепер було схоже на вузьку мордочку ласки. Настрій в Едмунда був вочевидь препоганий, і він на всіх дивився лютим поглядом. Місіс Светенгем, схоже, робила над собою якесь велике зусилля, унаслідок якого її обличчя здавалося пародією на себе.
— Жахливо все це — чи не так? — сказала вона, намагаючись говорити тоном світської розмови. — Я маю на увазі все, що тут сталося. І чим менше ми говоритимемо про це, тим ліпше. Бо нікому не відомо, хто наступний, — це як під час чуми. Люба міс Блеклок, ви не думаєте, що вам треба випити трохи бренді? Половинку келишка, не більше. Я завжди думаю, що нема нічого ліпшого, аніж бренді, — це такий чудовий стимулянт. Ми повелися, як справжні нахаби, вдершись сюди отак, без запрошення, але інспектор Кредок примусив нас прийти. І як жахливо те, що її досі не знайдено — ту бідолашну стареньку, яка гостює у вікарія. Банч Гармон мало не збожеволіла від страху за неї. Ніхто не знає, куди вона пішла, замість піти додому. Вона не приходила до нас. Я навіть не бачила її сьогодні. А я не могла б не побачити, якби вона підійшла, бо я була у вітальні — позаду будинку, а Едмунд писав у своєму кабінеті, вікна якого виходять до фасаду, тобто ми її побачили б, хоч би звідки вона прийшла. І звичайно ж, я сподіваюся і молюся, щоб нічого не сталося з цією любою старенькою, і сподіваюся, вона не втратила свій здоровий глузд абощо.
— Мамо, — сказав Едмунд стражденним голосом, — ти не могла б заткнутися?
— Гаразд, любий, я більше не промовлю й слова, — сказала місіс Светенгем і сіла на канапу поруч із Джулією.
Інспектор Кредок стояв біля дверей. Прямо перед ним майже в один ряд сиділи три жінки. Джулія й місіс Светенгем — на канапі. Місіс Істербрук — на бильці чоловікового крісла. Він не наполягав на такому розташуванні, але воно його цілком влаштовувало.
Міс Блеклок і міс Гінчкліф присіли навпочіпки біля вогню. Едмунд стояв біля них. Філіпа була десь глибоко в тіні.
Кредок почав без передмови:
— Ви всі знаєте, що міс Мерґатройд убито, — почав він. — Ми маємо підстави вважати, що людина, яка її вбила, була жінкою. І з певних причин можемо звузити це коло ще більше. Зараз я запитаю кількох із тут присутніх дам, що вони робили сьогодні в проміжок часу між четвертою годиною і четвертою годиною двадцять хвилин пополудні. Я вже дістав звіт про її сьогоднішні пересування від молодої леді, яка досі називала себе міс Симонс Я попрошу її повторити свої слова. Разом із тим, міс Симонс, я мушу остерегти вас, що ви не зобов'язані відповідати, якщо думаєте, що ваша відповідь, яку констебль Едвардс зараз запише, може бути потім використана проти вас у суді.
— Ви зобов'язані мене про це попередити, чи не так? — сказала Джулія. Вона була досить бліда, але спокійна. — Я повторюю, що сьогодні між четвертою годиною і четвертою тридцять я йшла через поле понад струмком біля ферми Комптона. Я повернулася звідти дорогою, яка перетинає це поле й біля якої ростуть три тополі. Наскільки пам'ятаю, не зустріла нікого. Я не проходила близько від садиби «Боулдерс».