— Але звичайно ж, — вела далі міс Марпл, — справжню небезпеку становила Дора Баннер. Із кожним днем вона ставала все забудькуватішою і все балакучішою. Я пам'ятаю, як подивилася на неї міс Блеклок у той день, коли ми прийшли до них на чай. А знаєте чому? Бо Дора щойно знову назвала її Лоті. Нам усім тоді здалося, що вона просто обмовилася. Але Шарлоту це налякало. І так тривало й далі. Бідолашна Дора була неспроможна прикусити собі язика. У той день, коли ми пили з нею каву в кав'ярні «Синій птах», у мене виникло дивовижне враження, що Дора говорить про двох людей, а не про когось одного, — і так воно насправді й було. То вона говорила про свою подругу як про жінку не дуже вродливу, але наділену сильним характером, — і тут-таки описувала її як досить легковажну дівчину. Вона говорила про Леті як про жінку розумну й успішну — а потім перескакувала на те, яким сумним життям їй доводилося жити, і згадувала про тяжку хворобу, що її вона мужньо терпіла, тобто виходила вже за рамки життя Летиції. Думаю, Шарлота багато чого підслухала того ранку, коли прийшла до кав'ярні. Безперечно, вона чула, як Дора розповідала про те, як хтось підмінив лампу — замість пастушки поставив пастуха. І тоді вона зрозуміла, що Дора Баннер, бідолашна й глибоко віддана їй Дора, становить для неї справжню й грізну небезпеку.
Боюся, та розмова зі мною в кав'ярні справді визначила долю Дори — якщо ви пробачите мені за такий мелодраматичний вираз. Проте, думаю, і без тієї розмови результат був би однаковий… Бо Шарлота не могла почувати себе в безпеці, поки Дора Баннер була жива. Вона любила Дору, вона не хотіла вбивати Дору, але не бачила для себе іншого виходу. І думаю (на зразок медсестри Елертон, про яку я тобі розповідала, Банч), вона переконала себе в тому, що чинить майже милосердно. Адже бідолашній Банні залишилося жити зовсім недовго, і можливо, її чекає важка й болісна смерть. Можна тільки подивуватися, скількох зусиль вона доклала, щоб зробити щасливим останній день життя Банні. Вона влаштувала їй свято на день народження — звеліла спекти спеціальний торт…
— «Солодку смерть», — сказала Філіпа, здригнувшись.
— Так, так, це було щось подібне… вона хотіла подарувати своїй любій подрузі солодку смерть… Вона влаштувала для неї вечірку, звеліла наготувати смачних наїдків, не дозволяла людям говорити нічого такого, що могло б зіпсувати їй настрій. А потім поставила біля власного ліжка пляшечку з кількома пігулками аспірину, — невідомо, що то були за пігулки, — і Банні, не змігши знайти нову пляшечку з аспірином, яку щойно купила, скористалася ними. І, природно, в усіх виникло враження, що ті отруйні таблетки були призначені для Летиції…
Ось так Банні померла уві сні, цілком щаслива, і Шарлота знову почула себе в безпеці. Але їй бракувало Дори Баннер, бракувало її любові та відданості, бракувало можливості розмовляти з нею про давні дні… Вона гірко плакала в той день, коли я прийшла до неї з цидулкою від Джуліана, — і її горе було невдаваним. Вона вбила свою найдорожчу подругу…
— Це жахливо, — сказала Банч. — Жахливо.
— Але дуже по-людському, — сказав Джуліан Гармон. — Ми забуваємо, що вбивці — теж люди.
— Я знаю, — сказала міс Марпл. — Вони справді люди. Й іноді їх буває шкода. Але вони дуже небезпечні. А надто такі слабкі й добрі вбивці, якою була Шарлота Блеклок. Бо коли слабку людину опановує страх, вона стає неймовірно жорстокою від жаху й повністю втрачає самовладання.
— Як сталося в історії з Мерґатройд? — запитав Джуліан.
— Так, із бідолашною міс Мерґатройд. Шарлота, певно, підійшла до котеджу й чула, як вони проводили репетицію вбивства. Вікно було відчинене, і вона все чула. До тієї хвилини їй ніколи не спадало на думку, що хтось іще може становити небезпеку для неї. Міс Гінчкліф закликала свою подругу пригадати, що вона бачила, і до тієї хвилини Шарлота не усвідомлювала, що хтось міг там узагалі щось бачити. Вона думала, що всі машинально дивилися на Руді Шерца. Вона, певно, принишкла там під вікном і слухала. А може, все минеться? Але потім, коли міс Гінчкліф уже зібралася їхати до станції, міс Мерґатройд несподівано натрапила на слід. Вона кричала навздогін Гінчкліф: «її там не було…» Ви знаєте, що я перепитала в міс Гінчкліф, чи саме так вона це сказала. Бо якби вона сказала: «Її там не було», значення її вигуку було б зовсім іншим.
— Для мене це надто складно, — сказав Кредок.
Міс Марпл обернула до нього своє біле з рожевим рум'янцем обличчя.
— А ви спробуйте поставити себе на місце міс Мерґатройд… Людина іноді бачить речі й не знає, що їх бачить. Якось я потрапила в залізничну катастрофу, і найбільше мені там запам'яталася велика пляма фарби на стіні вагона. Згодом я могла б намалювати її з усіма вигинами. А одного разу я перебувала під бомбардуванням у Лондоні — повсюди уламки, розбите скло, гуркіт, але особливо мені врізалася в пам'ять жінка, що стояла переді мною, вона мала велику дірку на одній із панчіх, а панчохи на ній були різні. Тож коли міс Мерґатройд перестала думати і лише спробувала пригадати, що вона бачила, їй пригадалося дуже багато.