— А я така боягузка, тато, я навіть темної кімнати боюся.
Батько не став її умовляти. Піднявся згорбившись, важко сперся на палицю. Сказав сумно:
— Нічого не поробиш: якщо кинув на маму, не розраховуй на молоді голоси за перегородкою.
Такими словами сказав, як Юля подумала. І букет зіштовхнув в урну.
Наче думки її підслухав.
Втім, на Юлю він не образився. Раз на місяць дзвонив у гуртожиток, довідувався про здоров’я та труднощі. І гроші переказував поштою акуратно, хоча й не мусив: Юля вже досягла вісімнадцятиліття. Вона навіть хотіла відмовитися від грошей в ім’я принципів самостійності, але не вийшло. Тато підгадував дуже вдало, як раз днів за п’ять до стипендії, якраз коли студенти підтягують пояси, починають міркувати, що «обід — не гігієна, а розкіш». І друзі навідувалися до Юлі щогодини, довідувалися: чи не підкинув їй предок «тугриків»?» Просили: «Виділи троячку до стипендії, якщо не хочеш передчасної кончини…»
Цілий рік тато грав роль доброї феї й цілий рік подібно до феї не з’являвся на очі. Юля чекала записки, почала навіть подумувати, що з ввічливості хоч раз треба відвідати його на дачі. Але взимку відкладала поїздку до тепла, а потім ішла сесія, потім треба було з’їздити в Новокузнецьк, тут же «набігла» туристична путівка. І ось: «…приїжджай попрощатися. Поспішай. Можеш спізнитися!»
Уже в поїзді, почувши в перестуку коліс «поспішай, поспішай», Юля заквапилася душевно. Їй стало соромно, що вона така здорова, так весело проводила час біля багаття, коли тато почував себе погано, надсилав відчайдушну телеграму. І совість почала їй твердити, що вона винна теж: заради безладної вольності своєї залишила на самоті хворого батька, ніхто за ним не доглядає, ніхто не допомагає. Може, він і одужав би давно, якби дочка була поруч. І Юля не могла всидіти на своїй полиці, все стояла біля вікна, виглядала кілометрові стовпи: скільки залишилося там до Москви? У провідниці випитувала, чи не запізнюється поїзд. У Москві навіть не заїхала в гуртожиток, залишила речі в камері схову, з вокзалу побігла на інший вокзал. Охоплена тривогою, в електричці в тамбурі простояла всю дорогу; від станції через перелісок бігла бігцем, обганяючи перехожих; розпитувала, де тут дача Вікентьєва, поки якийсь хлопчина з кошиком грибів, прикритих для свіжості кленовим листям, не перепитав її:
— Це який Вікентьєв? Якого ховали позавчора?
У задушливій, непровітреній кімнатці пахло квітами й ліками. Склянки стояли на тумбочці біля ліжка й на письмовому столі, на полицях і на шафі. Всю кімнату заполонили ліки, які не допомогли людині… і пережили її. Під зім’ятим ліжком валялися шматки вати й вафельний рушник із бурими плямами крові. Здавалося, хворий недавно встав з ліжка, перейшов у сусідню кімнату. І тільки дзеркало, завішене простирадлом, нагадувало про те, що хворий пішов назавжди.
Терзаючись запізнілими докорами, Юля сиділа на стільці, схлипуючи, трималася пальцями за скроні. Тепер вона картала себе за черствість і бездушність, із соромом згадувала хор біля багаття. Може, тато помирав у той самий час, коли вона веселилася й реготала. Може, думав про неї. А вона нічого не відчувала, нічогісінько. А ще кажуть, що серце віщун, нібито сповіщає про горе за сотні кілометрів.
— Він нічого мені не передавав? — питала вона знову і знову.
Біля дверей, схрестивши руки під фартухом на животі, стояла господиня сусідньої дачі, огрядна, неохайна жінка з волохатими бородавками. Сердитим голосом, багатослівно, з подробицями розповідала вона, як тяжко помирав батько і як важко було доглядати за ним їй, багатодітній матері, відриватися від господарства й саду без надії на подяку, знаючи, що родичі до хворого байдужі, палець об палець не вдарили, копійки не заплатять…
— А мені він нічого не передавав? — допитувалася Юля, готуючись почути найгіркіші докори.
Господиня все ухилялася від відповіді, детально розповідала про свої заслуги, які, звісно ж, залишаться без подяки. Тільки після четвертого разу відповіла, зрозумівши питання по-своєму:
— Що він міг передати? Неощадливий був чоловік, усі гроші на скляні банки просаджував. Вся сусідня кімната його рукоділлям завалена: дротики й скельця. Мабуть, одна дрібничка була цінна, звелів дочці в руки передати. Мені доручив передати. Знав мою чесність.