— От тобі й Печений!
— Не Печений, а чемпіон села!
— І коли ти навчився бігати? — питають.
— Це моя система! — хвалиться Грицько. — До речі, покажи, Борисе, язика. — Він заглянув мені в рот, знизав плечима: — Здається язик подовшав…
Словом — пригодилася Грицькова наука. Правда, вимовляти «р» я тоді так і не навчився. Та це й не важливо. Головне — тепер ніхто в селі не обскаче мене на довгій дистанції. Дід Шайнога, колгоспний сторож, якось сказав:
— Усіх шибеників ловив у саду. Одного тільки не можу спіймати — отого, що дирчить. Ух, і бігає ж, вітрогон… як ерактивний!
Як гуси з’їли свитку
Не дають мені тепер проходу в селі. Коли йду в школу, обов’язково вигляне із хати сусідка, язиката тіточка:
— Яке гарне пальтечко! — сплескує в долоні (і вміє ж отак прикинутися!). — А де стара свитка?
Ну що ти їй скажеш? Що гуси з’їли? Мовчки тікаю з людських очей. Намагаюся проскочити не вулицею, а низом, попід городами, — може, думаю, нікого не зустріну. Та де там! В березі, на моє нещастя, теж когось носить.
І чого до мене причепилися? Хіба я винний? Хочете, розкажу, як воно було…
Школа наша стоїть над ставком. Прямо з вікна греблю видно. Від шкільного порога до ставу — крута стежина. Взимку добряча виходить ковзанка. Сядеш на портфель і летиш з вітерцем аж на лід. А вчителі нарікають: «Не ставок — просто біда!» Це тому, що ніяким дзвоником хлопців не докличешся. Як почнуть у битки грати, дрючком у клас не заженеш.
І ось прийшла в село рання весна. Заглянула в школу, пустила поміж партами сонячних зайчиків, стала підмовляти: «Ходіть, хлопці, на вулицю!» А тут ще після уроків хтось кинув:
— Льодохід починається!
Звісна річ, усі повалили до ставу. Біжимо юрбою, мокрий сніг бризками розлітається. А сміху, а галасу скільки — ніби зграя шпаків налетіла!
Збилися на греблі, дивимось: вода піднялася, розколола кригу, і попливли по ставу білі острівці.
— Чорноморці, на кораблі! — войовниче крикнув мій друг Грицько і перший з'палицею в руках стрибнув на крижину; крижина захиталася, трохи накренилася, але капітан міцно стояв на ногах і правив у «відкрите море».
Дівчата аж заніміли від страху.
— Боїтеся, заячі душі?! — засміявся я. — Ану, подивіться, як справжній чорноморець плаває!
Вибрав я крижину, яка менша, розігнався і — плиг на неї! Торох! — розкололася крижина. Шубовсть! — ляснуло по воді.
— Рятуйте! Тон-не! — різонув по серцю дівчачий вереск.
А я сам не розумію, що роблю. Мов очманілий, борсаюсь у воді, ухкаю на весь берег і так скажено гребу, наче я не в ставок, а в казан з окропом звалився.
— Ставай, там же мілко! — кричать з греблі.
Хвицнув ногами — дійсно, щось тверде. Випростався і очам своїм не повірив: чи ба, води і до пояса немає. То виходить, я на мілині пірнув?! Дівчата, що тільки-но звали на поміч, аж залящали від сміху. І я чомусь загигикав. Хоч, правда, і не дуже смішно було — від крижаної купелі трясло мене, як у лихоманці.
Вибрався на берег, а з одежі вода дзюрком ллється. Старенька свитина (мати з своєї ватянки перешила) обвисла, давить мене до землі.
— Капітан з розбитого корита! — чмихнув хтось за спиною.
— Ану, цить, дурносміх! — заступився Грицько.
Він допоміг мені перевзутися.
— Пішли, — каже, — до нас. Обсохнеш на печі, а тоді — додому.
Що то друг — завжди виручить! Ну, уявіть собі: причвалаю я мокрий, як курка, до своєї хати. Покажусь на материні очі… О, буде грому на все село!
Я вже зібрався йти за Грицьком, коли раптом:
— Ти куди, окаянна душа?! Ану вертай, зараз же вертай, кажу тобі!
Мати! Біжить з лозинякою! І який базіка сказав їй?
Як вперіщила ненька мене по мокрій спині — вода цвіркнула на всі боки. А я ні з місця, наче примерз до землі.
— Марш додому, мучителю мій!
Гнала по селу та все хрестила.
— Ось тобі, щоб на лід не бігав! — хльось по ногах. — Ось тобі, щоб одежину беріг! — трісь межи плечі. — Ось тобі, щоб матері слухався! — стьоб нижче пояса.
Втлумачувала ненька науку щиросердо.
А мені що? Свитка товста, на ваті, до тіла материнське «хрещення» не пристає. Спочатку, як хльоскала, тільки бризки летіли, але швидко стало підмерзати, і лозина почала відскакувати, наче лупили нею по дерев’яній діжці.
Поки ми дістались до свого двору (а це далеченько), свитка моя геть задубіла. Рукава трубами стирчать. Ні зігнутися, ні повернутися — отака біда. З носа у мене капає, а щоб витерти — ніяк не дістану.