Нарешті настала обідня перерва. Натаніель вирушив на прийом у садку візантійського посольства, влаштований напередодні майбутнього Дня Засновника. Він розгублено тинявся серед гостей: проблема Спротиву просто-таки не давала йому спокою.
Наливаючи собі міцного фруктового пуншу зі срібної чаші, що стояла на столику в кутку садка, Натаніель помітив поряд дівчину. Він обережно придивився до неї — й нарешті зробив порух, що міг би, як сподівався хлопчина, видаватися досить елегантним.
— Як я пам’ятаю, ви нещодавно досягли успіху, панно Фаррар? Прийміть мої щирі вітання.
Джейн Фаррар пробурмотіла слова подяки.
— Це було лише невеличке гніздо чеських шпигунів. Судячи з усього, вони прибули сюди з Фландрії рибальським човном. Аматори, та ще й недолугі. Ми легко їх викрили. До того ж дехто з відданих простолюдинів зняв тривогу.
— Ви надто скромні, — всміхнувся Натаніель. — Я чув, що поліції довелося гнатися за цими шпигунами мало не через пів-Англії, й шпигуни зуміли вбити кількох магів.
—Так, на жаль, були невеликі прикрощі.
— І все-таки це значна перемога.
Натаніель відсьорбнув пуншу, задоволений своїм сумнівним компліментом. Наставником панни Фаррар був начальник поліції — пан Генрі Дюваль, вічний суперник Джесіки Вайтвел. Отож вони з Натаніелем частенько розмовляли отак по-котячому — муркотіли компліменти й ховали кігті, випробовуючи норов одне одному.
— Що ж тоді сказати про вас, Джоне Мендрейку! — прощебетала Джейн Фаррар. — То правда, що на вас покладено відповідальність за викриття цього нестерпного Спротиву? Це для вас велика честь!
— Що ви, я лише збираю інформацію. У нас є ціла мережа агентів — треба ж їм чимось займатися. Поки що нічого цікавого не знайдено.
Джейн Фаррар узяла срібний черпак і легенько помішала пунш.
— Може, й так, але доручити це такому малодосвідченому службовцеві... Справді нечувано! Ви далеко підете. Хочете ще пуншу?
— Ні, дякую.
Натаніель невдоволено відчув, що червоніє. Звичайно, то правда: він молодий і недосвідчений. Усі стежать за ним і тільки чекають, коли він помилиться. Хлопець ледве затамував палке бажання спохмурніти.
— Гадаю, що не мине й півроку, як Спротиву настане кінець, — хрипко зауважив він.
Джейн Фаррар налила собі склянку пуншу й насмішкувато підняла брови.
— Ви мене вражаєте, — відповіла вона. — За ними полюють уже три роки, й жодного прориву досі не було. А ви хочете подолати їх за півроку! Проте я вірю, Джоне, що вам це вдасться. Ви вже й зараз вельми видатний юнак.
Знову почервонів! Натаніель спробував опанувати свої почуття. Джейн Фаррар була на три-чотири роки старша за нього й така сама на зріст, а може, й трохи вища. Її довге, пряме світло-каштанове волосся вільно спадало на плечі; зелені лукаві очі сяяли розумом. Поруч із нею він почувався простакуватим незграбою, навіть з розкішним червоним носовичком у кишені. Тож він мимоволі заходився обґрунтовувати своє твердження, хоч йому й годилося б помовчати.
— Нам відомо, що ця група складається здебільшого з молоді, — почав він. — Жертви їхніх нападів постійно відзначають цей факт, і ті двоє-троє злочинців, яких ми змогли знешкодити, були не старші за нас із вами... — на останніх словах він зробив особливий наголос. — Тож вирішити цю проблему легко. Ми відрядимо своїх агентів, щоб вони приєдналися до цієї організації. Тільки-но вони здобудуть довіру до цих зрадників і отримають доступ до їхнього проводиря... тут справі й кінець.
Знову глумлива усмішка:
— Ви певні, що це буде так просто?
Натаніель стенув плечима:
— Я сам мало не зустрівся з їхнім проводирем. Кілька років тому. Тож це буде неважко.
— Справді?! — з непідробного інтересу вона аж вирячила очі. — Розкажіть мені більше!
Проте Натаніель уже опанував себе. «Сила, Секрет, Самозбереження!» Що менше він розкаже, то буде краще. Він оглянув газон.
— О, я бачу, що панна Вайтвел прибула без попередження! — зауважив він. — Як відданий учень я мушу підійти до неї й спитати, чим можу стати їй у пригоді. Пробачте, панно Фаррар.
***
Натаніель рано покинув прийом і повернувся до свого кабінету розлючений. Замкнувшись у комірчині для виклику духів, він вигукнув закляття. Перед ним з’явилися два фоліоти — як і раніше, в подобі сиріток. Вони сумно й боязкувато совалися на місці.
— Ну?! — гаркнув Натаніель.
— Усе марно, хазяїне, — мовив білявий сирітка. — На вулицях нас просто не помічають.