Выбрать главу

Стюардеса розбудила його вже в Боксгіллі.

— Сер, ми вже прибули. Автомобіль чекає. Вас просили поспішати.

Натаніель вийшов на трап і опинився під дрібною холодною мжичкою. Біля злітної смуги на нього чекав чорний лімузин. Хлопець, ще не прокинувшись до ладу, поволі спустився трапом. Він сподівався побачити в автомобілі свою наставницю, але заднє сидіння порожнювало. Коли Натаніель відчинив дверцята, шофер узяв під козирок.

— Вам привіт від панни Вайтвел, сер, — сказав він. — Негайно вирушайте до Лондона. Спротив завдав удару в самісіньке серце Вестмінстера, і... Наслідки ви побачите самі. Не марнуйте ні хвилини. У нас тут справжня катастрофа.

Натаніель мовчки сів в автомобіль. Дверцята ляснули за ним.

30

Кручені сходи вели вниз, обертаючись навколо підніжжя колони за годинниковою стрілкою. Прохід був вузький, стеля — низька. Навіть Кіті довелося пригнутися, а Фред з Ніком, зігнувшись мало не навпіл, узагалі бокува-ли й нагадували двох велетенських крабів. Повітря було спе-котне й трохи смерділо.

Пан Пенніфізер ішов попереду, якнайдужче вивернувши ґніт у своєму ліхтарі. Всі інші зробили так само — яскраве світло піддавало їм хоробрості. Тепер вони перебували під землею — тут ніхто не міг помітити їх. Найбільша небезпека залишилася позаду.

Кіті йшла за Ніком, а Стенлі — за нею, майже впритул. Та попри те, що в неї за спиною сяяв його ліхтар, тіні все одно намагалися зімкнутися довкола, без упину стрибаючи й метушачися скраю ока.

У тріщинах каменів, у стінах, жило чимало павуків. Судячи з прокльонів пана Пенніфізера, йому доводилося розчищати собі дорогу від павутиння, що накопичилося за сотню років.Дорога вниз забрала небагато часу. Кіті нарахувала тридцять три сходинки, а потім пройшла металеві ґратчасті дверцята і опинилась у великій кімнаті, яку ледве освітлювали ліхтарі. Дівчина відступила вбік, щоб Стенлі теж міг пройти, й скинула балаклаву. Пан Пенніфізер щойно зробив те саме. Обличчя його розчервонілося, сиве волосся стирчало на всі боки.

— Ласкаво просимо до могили Ґледстона! — пронизливо, хрипко прошепотів він.

***

Першим відчуттям Кіті був уявний тягар землі, що нависала над нею. Склепіння крипти було складено зі старанно обтесаних кам’яних плит. За багато минулих років вони трохи зсунулись і в середині склепіння загрозливо виступали, ніби силкуючись задавити непевне світло. Повітря було задушливе, й дим від ліхтарів густо курився під стелею. Кіті помітила, що вона дихає так гарячково, ніби кожен її подих — останній.

Сама крипта була досить вузька, десь із чотири метри в найширшому місці. Визначити довжину було важко, бо підземелля тяглося в пітьму, недосяжну для ліхтарів. Кам’яна підлога була гола, крім щільного килима білої цвілі, що подекуди сягала середини стін. Заклопотані павуки, що жили на сходах, спускатися за ґрати не наважувались: павутиння тут не було видно ніде.

У бічній стіні склепу, навпроти входу, було висічено довгу полицю, на якій лежали тільки три скляні півкулі. Хоча скло запорошилось і потріскалось, Кіті все-таки розгледіла всередині кожної з півкуль висохлий вінок: стародавні лілії, маки й гілочки розмарину, вкриті плямами лишайника. Поховальні вінки великого чарівника... Кіті здригнулась і поглянула на те, що насамперед привернуло увагу її товаришів: мармуровий саркофаг над самісінькою полицею.

Саркофаг — метри зо три завдовжки та близько метра заввишки — не мав жодних оздоб чи написів, лише посередині одного з його боків було прикріплено бронзову табличку. Віко саркофага, теж мармурове, лежало трохи косо, ніби його поклали поспіхом і відтоді так і не поправили.

Пан Пенніфізер з товаришами схвильовано з’юрмилися навколо саркофага.

— Єгипетський стиль, — говорила Енн. — Типова пишнота, прагнення наслідувати фараонів. Але жодних ієрогліфів немає.

— Що там написано? — Стенлі втупився в табличку. — Щось я не розберу.

Пан Пенніфізер також примружив очі:

— Якась диявольська мова. Гопкінс, може, й прочитав би, та нам і пробувати не варто. А тепер, — він випростався й стукнув ціпком у віко саркофага, — як нам оце відкрити?

Кіті насупилась від огиди і якогось недоброго передчуття:

— А чи треба це відкривати? Чому ви певні, що речі саме там?

Пан Пенніфізер, вочевидь, нервувався, бо відповів їй вельми сердито:

— Навряд чи їх покинули б на підлозі. Еге ж, дівчатко? Цей старий гуль напевно не хотів розлучатися з ними, навіть по смерті. Решта кімнати порожня.