Кіті наполягала на своєму:
— А ви перевіряли?
— Годі вже марнувати час! Енн, візьміть ліхтар і перевірте дальній кінець склепу. Переконайтеся, що там немає ніяких ніш. Фредерику, Ніколасе, Стенлі, — нам слід буде об’єднати всі наші сили, щоб це зсунути. Там, з вашого боку, нема за що зачепитися? Можливо, нам знадобиться мотузка...
Чоловіки скупчились довкола саркофага, а Кіті подалася навздогін за Енн. Відразу виявилось, що пан Пенніфізер мав рацію. Вже через кілька кроків ліхтар Енн освітив дальню стіну склепу — рівну поверхню з тесаних кам’яних плит. Жінка провела ліхтарем туди-сюди, шукаючи ніш чи обрисів потаємних дверей, але нічого такого не знайшла. Обернувшись до Кіті, вона стенула плечима й повернулася на середину кімнати.
Стенлі тим часом дістав свою мотузку і оглядав кінець віка.
— Навіть не підчепиш, — чухав він потилицю. — Ні об що не обкрутиш. І не піднімеш — таке воно важке...
— Можна його просто зсунути вбік, — запропонував Фред. — Зараз я спробую.
— Ні, воно заважке! Це ж камінь!
— Та ні, воно легко піде, — втрутився Нік. — Тертя майже немає — мармур досить гладенький...
Пан Пенніфізер витер з лоба піт:
— Так, хлопці, доведеться спробувати. Можна, звичайно, підірвати його кулею, але це пошкодить речі... Якщо ви, Фреде, упретеся ногами в стіну, це додасть вам сили. Ану ж бо, Ніку..
Поки тривала ця суперечка, Кіті нахилилася, щоб краще оглянути бронзову табличку. Її було густо списано дрібними клиноподібними знаками, які виразно складались у слова чи символи. Кіті не вперше пошкодувала за власним неуцтвом. У школі давні письмена не вивчають, а пан Пенніфізер не дозволяв своїм помічникам читати викрадені магічні книги. Дівчина мимохідь подумала: чи прочитав би це Якубів батько, а якби прочитав, чи зрозумів би?
— Кіті, відійди-но вбік! Отак! Хороше дівчатко!
Стенлі вхопився за один ріг вічка, Нік — за другий, а Фред заліз за саркофаг і вперся черевиком у стіну нижче полиці. Вони готувалися зробити перше зусилля. Обурившись насмішкуватим тоном Стенлі, Кіті прикусила губу і побокувала, витираючи рукавом обличчя. Воно аж струменіло потом—у крипті було страшенно задушливо.
— Ану, хлопці! Штовхайте!
Хлопці, крекнувши, заходилися штовхати віко. Пан Пенніфізер та Енн світили їм; промені ліхтарів вигравали на скривлених обличчях парубчаків, на їхніх вишкірених зубах, лискучих від поту лобах. Аж нарешті їхнє кректання обірвав скрегіт.
— Молодці! Перепочиньте!
Засапані Фред, Нік і Стенлі попадали на підлогу. Пан Пенніфізер обійшов їх довкола, дзвінко ляснувши кожного по плечу:
— Ви зсунули його! Зсунули! Молодці, хлопці! Що там усередині, ще не видно, та скоро ми це побачимо! Перепочиньте, а тоді знову до роботи!
І вони знову взялися до роботи. І ще раз. Щоразу їхнє кректання гучнішало, м'язи аж тріщали від зусиль, віко трохи посувалося, а потім уперто застигало на місці. Пан Пенніфізер підганяв їх, по-бісівськи пританцьовував довкола, майже забувши про свої хворі ноги й скрививши в непевному світлі обличчя:
— Отак! Отак! Наше щастя за кілька дюймів від вашого носа — не шкодуйте тільки сил! Отак! Давай, Стенлі, хай тобі дідько! Ще трохи! Ану, піднатужтеся, хлопці!
Кіті, підібравши покинутий ліхтар, тинялася порожньою криптою; її кеди човгали по товстому шарові білої плісняви. Вона доходила до дальнього кінця кімнати, майже до самісінької стіни, а тоді оберталась і вирушала назад.
Аж тут вона помітила щось химерне — дурничку, що могла мати значення... Якусь хвилину Кіті намагалася зрозуміти, що саме видалось їй химерним, — це було важко ще й через те, що хлопцям саме тепер пощастило зсунути віко трохи більше, і їхні переможні вигуки заважали їй думати. Обернувшись на п’ятах, Кіті підняла ліхтар вище і втупилась у дальню стіну склепу.
Стіна собі та й годі... Що ж тут дивного?
Пліснява. На стіні не було плісняви.
Під ногами все довкола позаростало білою пліснявою — вона затягла всі плити підлоги. І обидві бічні стіни — так само. За минулі століття пліснява потроху підбиралася до стелі. Врешті-решт вона мала заповнити увесь склеп...
Проте на дальній стіні не видніло ані цяточки. Камені були такі чисті, а їхні обриси — такі чіткі, ніби муляри покинули цю кімнату кілька годин тому.
Кіті обернулася до товаришів:
—Агов!..
— Так, так! Ще разочок — і готово, хлопці! — пан Пенніфізер стрибав довкола, як цап. — Там скраю вже є отвір! Ще зусилля — й ми станемо першими, хто побачить старого Ґледстона відтоді, як його кістки притягли сюди!