Всі шестеро вражено вирячились на освітлені ліхтарями тіла.
— Я за те, щоб негайно забиратися звідси, — мовила Кіті.
— Ви погляньте на їхнє волосся! — прошепотів Стенлі. — І нігті! Гляньте, які вони довгі!
— Лежать, як сардини на тарілці...
— Як ви гадаєте?..
— Мабуть, позадихалися...
— Бачите — он дірка на грудях? Навряд чи вона з’явилася сама собою...
— Нам нема чого боятися! Вони ж старі! — пан Пенніфізер говорив упевнено, щоб підбадьорити інших—і себе, можливо, теж. — Погляньте на колір шкіри — це справжнісінькі мумії!
— З часів Ґледстона? — запитав Нік.
— Безперечно. Це видно з одягу. Кінець дев’ятнадцятого століття.
— Але ж їх шестеро... По одному на кожного з нас...
— Замовкни, Фреде.
— Але навіщо вони тут?..
— Може, їх принесли в жертву..
— Послухайте, пане Пенніфізере! Нам справді...
— Ні, але навіщо їх ховати за стіною? Який сенс?
— Може, це грабіжники? От їх і поховали живцем...
—... нам справді краще звідси піти!
— Так, можливо. Але, знову ж таки, навіщо їх ховати за стіною?
— І хто це зробив? А як же Чумне Закляття? Нічого не розумію. Якщо вони пробудили його...
— Пане Пенніфізере! — вигукнула Кіті, тупнувши ногою. Склепом прокотилося відлуння, й суперечка вмить ущухла. Кіті ледве говорила — їй досі стискало горло. — Тут є щось таке, чого ми не знаємо. Якась пастка! Ходімо! Забудьмо про ці скарби!
— Але ж ці кістки старі! — відповів Стенлі, вдаючи рішучий тон пана Пенніфізера. — Заспокойся, мала!
— Я тобі не «мала», злодюжко!
— А я згодна з Кіті, — мовила Енн.
— Але ж... любі мої! — пан Пенніфізер з удаваною безжурністю поплескав Кіті по плечу. — Так, я розумію: це дуже неприємне видовище. Але ж не можна надавати йому такого значення! Хоч як загинули ці бідолахи, їх поклали тут дуже давно — можливо, тоді, коли цей склеп ще тільки будували. Саме тому на примарній стіні, що ховає їхні трупи, немає плісняви — бачите? Стіни були ще чисті, коли ці люди зустріли свою смерть! — він показав на мертві тіла своїм ціпком. — Подумайте самі! Ці юнаки лежали тут ще до того, як могилу було запечатано! Інакше, вдершись сюди, вони пробудили б Чумне Закляття. А цього не було, бо ми самі щойно пробудили його!
Більшу частину групи його слова заспокоїли: хлопці кивнули й схвально мугикнули. Проте Кіті хитнула головою:
— Ось лежать шестеро мерців, що кличуть нас до себе. Ми були б дурнями, якби не звернули на них уваги.
— Пхе! Так вони ж старі! — судячи з полегшення у Фредовому голосі, хлопчина лише тепер зрозумів, що це означає. — Старі кістки, й квит!
Він насмішкувато копнув черевиком найближчий череп. Череп упав набік і трохи покрутився на підлозі, мов перекинутий глек.
— Кіті, люба! Вчися тамувати свої почуття! — зауважив пан Пенніфізер, дістаючи з кишені носовичка й витираючи лоба. — Ми вже відкрили саркофаг цього старого чорта — й земля під нами поки що не розступилась, еге ж? Підійди й поглянь, дитинко: ти цього ще не бачила. Там угорі лежить шовкова смертна сорочка — вона одна, мабуть, коштує цілого капіталу. П’ять хвилин, Кіті! Нам потрібні лише п’ять хвилин, щоб підняти сорочку й витягти гаманець і кришталеву кулю! Ми недовго тривожитимемо Ґледстонів сон!
Кіті не відповіла нічого. Вона обернулась — і, геть бліда, пройшла крізь перепону й вирушила до саркофага. Заговорити вона не наважувалась. Її гнів був спрямований як на себе — на власну слабкість і нерозважливий страх, — так і на ватажка. Його заперечення видавались їй занадто легковажними — напевно, все не так просто... Одначе Кіті не звикла відверто противитись його волі. До того ж вона знала, що більшість групи — на його боці.
За її спиною лунав тихий стукіт ціпка пана Пенніфізера. Старий засапався.
— Сподіваюся, люба Кіті, що ти... зробиш мені ласку... покласти саму кришталеву кулю... собі до торбини. Як бачиш, я вірю тобі... вірю беззастережно. Нам треба бути дужими ще п’ять хвилин, а потім ми навіки покинемо це закляте місце. Ходіть усі сюди. Приготуйте рюкзаки. Наша доля чекає нас!
Віко саркофага косо лежало на тім самім місці, звідки воно впало, одним краєм спираючись об могилу. Один ріжок під час падіння відколовся й тепер виднів серед плісняви трохи збоку. Ліхтар, що стояв на підлозі, весело палахкотів, але в пітьму розкритого поховання його світло не проникало. Пан Пенніфізер став у головах саркофага, притулив до нього ціпок і сперся об камінь. Усміхнувшись усій компанії, він заходився розминати пальці.