— Е-е... Мабуть, ні...
— Мабуть? Відповідь одна: ні! Ні, він не живий. «Чому?» — спитаєш ти. Бо він помер! Помер сто десять років тому й давно згнив у цій могилі. «Мабуть, ні...» Що це за відповідь? Дурепа ти, дівчатко, й друзі твої так само! До речі... — кощавий палець показав на бронзову табличку збоку саркофага. — Ви читати вмієте?
Кіті мовчки хитнула головою. Кістяк насмішкувато вхопився руками за череп:
— Не вміють читати по-шумерськи, а порпаються в Ґледстоновій могилі! То ви не прочитали, що тут написано: «Залиште Славетного Проводиря спочивати з миром»?
— Ні, не прочитали. Пробачте, будь ласка...
— А далі — про «вічного сторожа», «страшну помсту» й «вибачення не приймаються»?
— Ні, не читали...
Краєм ока Кіті побачила, що Фред трохи опустив свою торбину, не виймаючи з неї правої руки. Отже, він готовий...
— Ну, то чого ж ви сподівалися? Неуцтво карають по заслузі, цього разу вельми неприємною смертю. Оті, перші, теж довго просили прощення. Якби ви бачили, як вони повзали навколішки і благали помилувати їх! Онде вони лежать, — кощавий палець тицьнув у бік примарної стіни. — Ох і нетерплячі були хлопці!. Вже за кілька тижнів прийшли. Один, пам'ятаю, був особистим секретарем пана Ґ. — відданий нівроку чолов'яга: не тільки копію ключа зробив, а ще й Чумне Закляття якось розігнав. Ну, я їх поприбирав, щоб не смітити в могилі; якщо будете слухняні, я й з вами вчиню так само. Ану, зачекайте...
Кістяк перекинув здерев’янілу ногу через край саркофага. Кіті з Фредом перезирнулись, водночас вихопили з рюкзаків кулі з елементалями й пожбурили їх у кістяк. Той обурено махнув рукою, й щось невидиме зупинило кулі в повітрі: вони важко впали на підлогу, та не вибухнули, а зменшились і зникли з жалюгідним чваканням — на плитах залишились тільки дві чорні плямки.
— Я справді не хочу, щоб тут смітили, — з докором промовив кістяк. — За часів пана Ґ. люди були охайніші!
Пан Пенніфізер витяг із свого рюкзака срібний диск і, спершись на ціпок, жбурнув свою зброю в кістяк збоку. Диск врізався в передпліччя запорошеного костюма й міцно застряг там. З-під маски долинув пронизливий вереск:
— О, моя сутність! Ой, як боляче! Срібла я справді не переношу! Ану, чи сподобається тобі, якщо я отак накинусь на тебе, стариганю!
З-під маски вилетіла яскраво-зелена блискавка і вдарила пана Пенніфізера в груди так, що старий відлетів аж до стіни і сповз на підлогу. Кістяк задоволено мугикнув і обернувся до решти товариства:
— Отак! Нехай знає!
Проте Фред знову почав діяти. Він хутко діставав з потаємних кишень один за одним срібні диски і жбурляв їх у кістяк. Від першого диска кістяк ухилився, через другий перестрибнув, третім йому зрізало пасмо сивого волосся. Тепер він уже зовсім вибрався з саркофага і, здається, повернув собі колишню силу: за кожним новим стрибком чи кроком він ставав спритніший, аж поки його порухи зробились майже непомітні.
— От потіха! — кричав він, крутячись і підскакуючи. — Красненько вам дякую, хлопці!
Фредів запас дисків здавався невичерпним: вони линули дощем, поки Нік, Енн і Кіті відступали до сходів. Аж тут ще одна зелена блискавка хлиснула Фреда по ногах. Хлопець упав на підлогу, але тут-таки підхопився — хитаючись, кривлячись із болю, однак цілком собі живий.
Кістяк здивовано зупинився.
— Отакої! — вигукнув він. — Природна стійкість до магії! Не бачив такого ще з празьких часів! — він замислено постукав себе кощавим пальцем по золотих вустах. — Що ж мені з цим робити? Цікаво... Треба подумати. Ага, ось! — одним стрибком він повернувся до саркофага й заходився щось там шукати. — Ану, посунься, Стенлі! Мені потрібен... ось! Так я й думав! — його рука витягла звідти церемоніальний меч. — Отут немає ніякої магії. Просто шмат доброї імперської сталі. Ану, рябий, чи встоїш ти перед нею? Подивимось!
Занісши меч над головою, він рушив уперед. Фред не здригнувся — дістав з кишені свого викидного ножа і, клацнувши, відкрив його.
Кіті була вже коло ґрат, але нерішуче зупинилася біля підніжжя сходів. Нік з Енн тим часом вибігли нагору — вона чула їхній гарячковий тупіт. Сама ж дівчина дивилася на пана Пенніфізера—стійкість до магії не підвела його й тепер. Він рачкував у бік Кіті. Хоч як її чуття волало: «Тікай! Тікай!», вона майнула назад до склепу, підхопила старого під пахви й щосили поволокла його до сходів.