За спиною в неї пролунав шалений Фредів крик. Потім щось свиснуло — і м’яко гупнуло.
Кіті потягла пана Пенніфізера вперед із такою силою, якої вона й сама не сподівалася.
Вони вже проминули ґрати й піднялися на кілька сходинок. Пан Пенніфізер тепер ішов власними ногами. В одній руці він досі стискав свого ціпка, другою хапався за куртку Кіті. Дихав старий часто й важко. Говорити він не міг. Ліхтарів у них не залишилося, тож вони піднімались у цілковитій темряві. Кіті спиралася на посох із могили, намацуючи ним сходи.
Ззаду й водночас знизу долинув голос:
— Аго-ов! Чи є хтось там, нагорі? Мишенята заховалися за шпалери! Ану, скільки їх там? Одне... Двоє! Ой, лишенько, одне ще й кульгаве!
Лице Кіті геть облипло павутинням. Дихання пана Пенніфізера перетворилося на хрипкий стогін.
— Може, повернетесь до мене? — благав голос. — Я такий самотній! А ваші друзі більше не хочуть зі мною розмовляти...
Дівчина відчула, як вуста пана Пенніфізера шепочуть їй у вухо:
— Мені... мені треба... перепочити.
— Ні! Ходімо!
— Не можу.
— Якщо ви не спуститесь униз, тоді... Тоді мені доведеться піднятись нагору!
Глибоко під землею зарипіли металеві ґрати.
—Ходімо!
Ще одна сходинка, ще одна... Кіті не пам’ятала, скільки їх, — та й будь-що вона давно вже заплуталася в рахунку. Вихід, напевно, вже близько. Та пан Пенніфізер слабшав з кожним кроком... Він висів на ній мертвим тягарем.
— Будь ласка! — шепотіла вона. — Ще трохи!
Аж нарешті старий зупинився зовсім. Кіті відчувала, як він корчиться поруч, борючись за кожен подих. Марно вона тягла його за руку, благала обізватися.
— Пробач, Кіті...
Дівчина здавалася. Вона притулилася до увігнутої стіни, взяла з пояса ніж і стала чекати.
У темряві зашурхотіла матерія. Щось затріщало. Кіті занесла ніж...
Усе вщухло.
Аж ось пан Пенніфізер коротко зойкнув — і його потягло в пітьму. Щойно він був тут, а наступної миті вже зник. Хтось потяг від неї сходами щось важке — бум, бум, бум...
Кіті заціпеніла десь на п’ять секунд. А тоді помчала нагору, крізь жмутки павутиння — так, ніби його тут і не було, — раз по раз налітаючи на стіну, спотикаючись на нерівних сходинках. Врешті побачила попереду прямокутник сірого світла — й вилетіла до похмурого просторого нефу, де у вікна світили вуличні ліхтарі, а статуї чарівників безжально спостерігали за її відчаєм.
Кіті прожогом майнула через трансепт, ледве не зачепивши кількох постаментів і перекинувши ряд дерев’яних стільців, — гуркіт від їхнього падіння розлігся всім величезним простором. Обминувши спочатку одну, тоді другу велетенську колону, дівчина трохи сповільнила біг — і тепер, коли могила залишилася далеко позаду, мовчки заридала.
Тільки тепер вона зрозуміла, що, можливо, крутнула ключем у замку.
— Кіті! — долинув з пітьми тихенький голосок.
Серце дівчини шалено тьохнуло. Виставивши перед собою ніж, вона позадкувала.
— Кіті, це я!
Вона побачила тоненький промінець ліхтарика й зблідле, з запалими очима обличчя Енн; та ховалася за високою дерев’яною кафедрою.
— Тікаймо! — непевним голосом промовила Кіті. — Де двері?
—А де Фред? І пан Пенніфізер?
— Енн, де двері?! Можеш пригадати?
— Ні... Можливо, там... У темряві нічого не розібрати. Але...
— То ходімо! Вимкни поки ліхтарика!
Кіті підтюпцем побігла вперед. Енн пошкутильгала за нею. Спочатку дівчина в паніці мчала невідомо куди, не розбираючи дороги. Мерзотна підземна темрява паморочила їй голову, заважала думати. Однак тут, хоч і в пітьмі, повітря принаймні було свіже — це допомагало зосередитись і зорієнтуватись. Високо вгорі виднів ряд блідих вікон — вони знов опинилися в нефі, з протилежного боку від дверей, що вели до аркади. Кіті зупинилась і зачекала, поки Енн наздожене її.
— Двері отам, навпроти!—прошепотіла вона. — Обережно!
— А де?..
— Не питай! — Кіті ступила ще кілька кроків уперед. — А де Нік?
— Пропав. Я не бачила...
Кіті вилаялась крізь зуби:
— Ну й грець із ним.
— Кіті... я загубила торбину..
— Тепер уже однаково. Ми загубили все.
Тільки сказавши це, Кіті раптово усвідомила, що досі стискає в лівій руці магічний посох. Це її трохи здивувало: під час своєї гарячкової втечі вона його зовсім не помічала. Рюкзак із плащем та іншими скарбами залишився десь унизу, на сходах.
— Що це було?
Вони застигли серед темного простору нефу.
— Я нічого не чула...