— Це коли пощастить, — додав патлатий. — А то ще й жбурляють у нас усілякий непотріб.
— Як?! — обурився Натаніель.
— Отак. Бляшанки, пляшки, камінці й таке інше.
— Я не про те! Я хочу сказати: що за звірі ці люди! їх на каторгу треба запроторити! Що за мерзота?! Ви такі гарні дітлахи, голодні — вони просто мусили взяти вас під опіку!
Сирітки хитнули гарненькими голівками:
— Ні. Вони ненавидять нас. Ніби бачать, хто ми такі насправді.
— Це неможливо! Звідки в них лінзи?! Ви, мабуть, щось не так робите. Ви певні, що нічим себе не виказали? Не ширяли в повітрі, не показували роги, не коїли ще якихось дурниць?
— Ні, сер! Слово честі, ні!
— Ні, сер. Хоча Кловіс одного разу забув сховати хвіст...
—Ах ти ж наклепник! Він бреше, сер!..
Натаніель утомлено ляснув долонею по столу:
— Мені начхати! Начхати, що ви там робили. Та якщо ви найближчим часом не виконаєте завдання, на вас обох чекають Розжарені Голки. Спробуйте змінити вік! Попрацюйте поодинці! Влаштуйте собі якесь невеличке каліцтво, щоб викликати в них жаль, — тільки без заразних хвороб... про це я вже вам казав. Можете йти. Геть з моїх очей!
Повернувшись за стіл, Натаніель сердито заходився підводити підсумки. Фоліоти навряд чи здобудуть успіх. Це демони низького рівня... хоча, можливо, тут і є причина. Їм бракує хитрості та розуму, щоб цілковито перевтілитись у людей. Це ж треба придумати: ніби діти на вулицях спроможні бачити їхню істинну природу! Цю думку хлопчина відкинув одразу.
Та якщо вони зазнають невдачі, що робити далі? Щотижня Спротив коїть нові злочини. Грабує помешкання чарівників, обкрадає автомобілі, атакує крамниці й контори. Схема цих злочинів досить-таки очевидна: напів-хуліганські вчинки, скоювані дрібними рухомими групами, що якимось чином не потрапляють у поле зору куль-шпигунів, які патрулюють вулиці, та інших демонів. Чудово. Але жодної зачіпки досі немає.
Натаніель знав, що терпець пана Теллоу от-от увірветься. Судячи з жартів та кепкувань — на зразок тих, що він чув від Клайва Дженкінса та Джейн Фаррар, — інші теж про це знають. Він сидів, стукаючи олівцем по записнику, і міркував про тих трьох членів Спротиву, яких бачив два роки тому. Фред і Стенлі... Він скреготнув зубами й ще гарячковіше застукотів олівцем. Рано чи пізно їх неодмінно спіймають! І ще оте дівча — Кіті... Чорняве, рішуче. Обличчя ледве видно в темряві. Проводирка трійці. Цікаво, чи вони досі в Лондоні? Чи кудись утекли — далі від закону? Все, що йому треба, — один-єдиний ключ, хоч поганенький ключик! Тоді він наздожене їх швидше за політ думки...
Та спертися досі нема на що.
—Хто ж ви такі? — бурмотів він. — Де ж ви ховаєтесь?
Олівець у його руці тріснув навпіл.
3
То була чудова ніч — саме для чарів. Величезний повний місяць, середнього між абрикосом і стиглою пшеницею кольору, самотньо сяяв у миготливому ореолі серед неба над пустелею. Дрібні прозорі хмарини сховались від його величного обличчя, залишивши небо оголеним і вугільно-чорним, ніби черево якогось велетенського космічного кита. Вдалині видніли залиті місячним світлом бархани; внизу, в темній долині, золотавий серпанок сочився крізь обриси бескетів, прагнучи омити дно, виточене в пісковику.
Однак висохле річище було глибоке й вузьке, і виступ скелі, що нависав над ним, занурив частину ущелини в непроглядну темряву. У цьому затінку палало невеличке багаття. Одинокі язички червоного полум’я майже не давали світла. Примарний стовп диму здіймався від багаття і розчинявся в холодному нічному повітрі.
На краєчку частини долини, освітленої місяцем, перед багаттям сидів, підібгавши ноги, чоловік. Міцний, чисто виголений, із лискучою, натертою олією шкірою. У вусі чоловіка висіла важка золота сережка; обличчя було скам’яніле, байдуже. Ось він поворухнувся й дістав з-за широкого пояса пляшку, закорковану металевою затичкою. Лінивими порухами, які водночас виявляли його хижацьку, лев’ячу силу, він відкоркував пляшку й випив її до дна. А потім жбурнув порожню посудину геть — і втупився в полум’я.
Через кілька секунд ущелину заповнив дивовижний аромат; здалека забриніли струни цитри. Чоловік схилив голову до грудей: він заснув сидячи, з наполовину заплющеними очима. Тим часом музика дедалі гучнішала, ніби виходячи із самих глибин землі.
З темряви з’явилася чиясь постать. Вона проминула багаття, обійшла сонного чоловіка й виступила на середину долини, осяяну місяцем; музика ж лунала далі, ніби чаруючи своєю красою місячне світло. То була дівчина-рабиня — юна, прекрасна, але надто бідна для того, щоб дозволити собі розкішно одягатися. Її волосся спадало до плечей довгими чорними локонами, що ворушилися з кожним непевним кроком дівчини. Обличчя було бліде й гладеньке, мов порцелянове, а у великих очах виблискували сльози. Вона заходилася танцювати — спочатку обережно, боязко, а потім ніби раптово давши волю своїм почуттям. Її тіло то оберталося, то вигиналося; прозоре покривало ледве встигало за ним. Тонкі руки виплітали в повітрі візерунки, а з вуст лунав дивний наспів, повний самоти й бажання.