— Ніби шаркотіння. Чуєш?
— Ні... Не чую. Ходімо!
Ще кілька кроків... Вони радше відчули, ніж побачили високу колону попереду. Кіті обернулася до Енн:
— Коли обійдемо колону, нам знадобиться ліхтарик, щоб відшукати двері. Я не знаю, чи далеко вони.
— Гаразд...
Аж тут просто за їхніми спинами пролунав хуткий шурхіт. Товаришки з вереском майнули звідти в різні боки. Кіті спіткнулась об колону, втратила рівновагу й ляпнулася на підлогу. Ніж вискочив у неї з пальців. Вона вмить підхопилась і озирнулась...
У темряві було чути лише тихенький скрегіт. Ліхтарик лежав на підлозі: жалюгідний промінець падав на підніжжя колони. Енн ніде не було видно.
Кіті потихеньку позадкувала за колону.
Двері до аркади були десь поблизу — Кіті знала це напевно, але де саме, визначити не могла. Не випускаючи посоха, вона кралася вперед із простягнутою рукою, сліпо намацуючи нею шлях уздовж південної стіни нефа.
На її подив і майже нестерпне полегшення, пальці невдовзі торкнулися дерева, і в обличчя потягло справжнім холодним, свіжим повітрям. Двері було трохи прочинено. Кіті заходилася шукати клямку, щоб відчинити двері й протиснутись надвір...
Аж тут вона почула знайомий звук — десь у нефі, зовсім поруч. Тихий стукіт ціпка кульгавої людини.
Кіті затамувала подих. Вона заклякла на самісінькому порозі абатства. Стук, стук... І тихенький-тихенький шепіт:
— Кіті... допоможи...
Цього не може бути. Не може! Вона ступила в бік аркади — й зупинилася.
— Кіті... будь ласка...
Голос був немічний, кроки — непевні.
Дівчина міцно заплющила очі, глибоко зітхнула й прослизнула назад.
Хтось пробирався серединою нефу, кволо промацуючи дорогу ціпком. Було надто темно, щоб розгледіти, хто це такий. Чоловік, здавалося, заблукав: він тинявся туди-сюди, тихо покашлював і кликав її. Кіті спостерігала за ним з-за колони, сахаючись і ховаючись щоразу, як він обертався до неї. Судячи з того, що дівчина бачила, то цілком міг бути він: той самий зріст, постать, хода. Голос також видавався знайомим, та серце водночас підказувало, що це обман. Ця тварюка, мабуть, хоче заманити її до пастки. І все ж таки Кіті не могла просто так повернутись і втекти, не дізнавшись нічого напевно, — щоб потім усе життя думати, що вона кинула тут пана Пенніфізера самого, ще живого... Тепер їй було потрібно одне — ліхтар.
На підніжжя сусідньої колони досі падав промінець світла: ліхтарик Енн лежав на тім самім місці, де вона його загубила. Кіті дочекалася, поки кульгава постать відійде трохи далі, тихо по-котячому прокралася вперед, стала на коліна й підхопила ліхтарик; тут-таки вимкнула його й позадкувала в пітьму.
Постать ніби помітила її. На півдороги до іншої стіни нефу вона зупинилась, обернулась і немічно зітхнула:
— Там... хтось є?
Кіті, сховавшись за колоною, мовчала.
— Будь ласка... воно скоро знайде мене!
Застукотів ціпок. Стукіт поволі наближався до неї.
Кіті прикусила губу. Зараз вона вискочить, увімкне ліхтарик, погляне — і втече. Проте страх не давав їй ворушитись: ноги й руки заніміли.
Стук, стук... Аж тут вона почула, як ціпок упав і покотився кам’яною підлогою, а потім — глухий удар від падіння тіла.
Кіті прийняла рішення. Затиснувши ліхтарик у зубах, вона дістала з кишені штанів маленьку срібну підвіску бабусі Гірнек, холодну й важку. Тоді знову взяла ліхтарик рукою, увімкнула його — і виступила з-за колони.
Просто перед нею, безжурно притулившись до колони і впершись рукою в бік, стояв кістяк. Золота його маска блищала в промінні ліхтарика.
— Сюрприз! — вигукнув він і кинувся на неї.
Кіті з криком відсахнулась, випустила ліхтарик і виставила підвіску назустріч темряві, що насувалася. Свиснув вітер, затріскотіли кістки, долинув хрипкий зойк:
— Ой! Так нечесно!
Постать зупинилася на півдороги. Кіті вперше розгледіла її очі: дві червоні вогненні цятки, в яких зараз спалахнула прикрість.
Кіті позадкувала, держачи й далі перед собою срібну підвіску. Очі кралися навздогін, крутячись туди-сюди, коли вона ворушила підвіскою.
— Кинь це негайно, дівчатко! — роздратовано говорив кістяк. — Воно пече мене! Мабуть, надійна річ: така маленька — і така потужна!
— Назад! — вигукнула Кіті. Двері до аркади були десь позаду неї.
— Я не можу цього зробити! Розумієш, у мене наказ! До речі, навіть два! По-перше, і насамперед, охороняти Ґлед-стонове майно. Ану, перевірмо... Чудово, Гонорію! Тут усе гаразд. А по-друге, знищити всіх, хто вдереться до могили. Які тут у нас успіхи? Десять із дванадцяти? Непогано, але ще не бездоганно. I ти, дівчатко, — номер одинадцятий!