Кістяк раптово майнув уперед. Кіті відчула помах кощавих пальців у темряві. Вона скрикнула, відсахнулась і підняла підвіску. Полетіли зелені іскри, пролунав звірячий крик:
— Ой! Хай тобі дідько! Кинь це!
— Тепер я не можу цього зробити, — відповіла Кіті. Вона відчула за спиною холодний вітерець, позадкувала ще на два кроки — й мало не налетіла на відчинені двері. Обігнувши їх, вона спустилась на одну сходинку — і опинилась в аркаді.
Кістяк тепер був лише темним силуетом на дверях. Він погрозив кулаком:
— Треба було принести тобі меча, Кіті! Я навіть думаю, чи не піти по нього...
Аж тут він заціпенів і схилив набік голову. Щось привернуло його увагу.
Кіті поволі, але впевнено задкувала аркадою.
— Зорі... Я й забув про них...
Постать на дверях раптом підскочила й стала на підвіконня, дивлячись на небо.
— Скільки їх... Які вони блакитні та яскраві... наче перлини...
Хоч Кіті була тепер у дальньому кутку аркади — за кілька метрів від кістяка — й відступала дедалі хутчіше, їй було чути, як він вдихає свіже повітря й щось бурмоче собі під ніс, раз по раз радісно скрикуючи. Здавалось, він зовсім забув про її існування.
— Ні каміння... ні черви... як тут чудово! Ні цвілі, ні порохнявої могильної тиші... нічогісінько! Скільки зірок... і скільки простору..
Кіті завернула за ріг — і щодуху помчала до виходу.
32
Натаніелів лімузин промчав південними передмістями Лондона — промисловими районами, забудованими цегляними спорудами та алхімічними заводами, де над будинками вічно висів червонястий смоґ, що лиховісно відсвічував у променях надвечірнього сонця. Задля швидкості й зручності шосе, яким чарівники їздили з аеропорту до центру, було піднято на естакаду, що проходила над лабіринтом брудної глухомані. їздили нею мало, а довкола тяглися суцільні дахи, тож вряди-годи здавалося, ніби автомобіль самотньо пливе серед цеглясто-червоних хвиль. Натаніель неуважно оглядав це море дахів, занурившись у власні думи.
Водій був мовчазний, як і всі водії поважних осіб, і, попри всі Натаніелеві зусилля, жодних подробиць про вчорашню катастрофу не розповідав.
— Я сам майже нічого не знаю, сер, — говорив він. —Але цього ранку біля мого дому було повно людей. Простолюд у паніці, сер. Переляканий. Дуже переляканий. Безладдя, та й годі.
Натаніель подався вперед:
— Яке безладдя?
— Здається, тут замішане якесь чудовисько, сер.
— Чудовисько? Яке саме? Чи не здоровенна кам’яна людина, огорнута темрявою?
— Не знаю, сер. Ми вже під’їздимо до абатства. Там збираються міністри.
У Вестмінстерському абатстві? Натаніель, украй невдово-лений, умостився на сидінні глибше і змусив себе заспокоїтись. Поволі все з’ясується. Цілком можливо, що ґолем завдав нового удару — тоді доповідь про події в Празі виявиться якнайдоречнішою. Натаніель перебрав усе, що йому було відомо, силкуючись зрозуміти, що й до чого, й міркуючи про те, чи вважатимуть його місію вдалою. В цілому виходило, що «плюси» якщо й переважали, то зовсім трохи.
До успіхів він зарахував рішучий удар, завданий ворогові: за допомогою Арлекіна йому вдалося знайти джерело пергаментів для виготовлення ґолемів і знищити його. Він дізнався, що до цієї справи замішаний той самий страшний бородатий найманець, і що за ним стоїть якась таємнича постать, причетна — якщо вірити найманцеві — і до минулої Лавлейсової змови. Існування такого зрадника — новина, безперечно, важлива. Мінусом, однак, є те, що Натаніель так і не довідався, хто ж цей зрадник. Звичайно ж, довідатись про це було б украй важко, навіть бідолаха Кавка не знав його імені...
Натаніель нервово засовався на сидінні, пригадавши свою обіцянку старому чарівникові. Чеські шпигуни, діти Кавки, вочевидь, ще живі й перебувають у британській в’язниці. Якщо це так, то Натаніелеві буде вкрай важко добитись їхнього звільнення. Проте чи так це важливо? Кавка все одно мертвий! Отож про обіцянку можна спокійно забути. Та попри всю цю бездоганну логіку Натаніель виявив, що не може викинути все це з голови. Сердито труснувши головою, він повернувся до серйозніших речей.
Особа зрадника — досі загадка, але найманець дав хлопцеві один важливий ключ. Той, хто найняв його, знав, що Натаніель вирушає до Праги, й наказав найманцеві вдатися до відповідних дій. Водночас Натаніелева подорож була цілковито несподіваною для нього самого й зберігалась у таємниці. Майже ніхто про неї не знав.