— О, ви вже повернулись зі свого полювання за тінями?
Жовті пальці вхопили його за рукав. Поряд стояв Джуліус Теллоу, витягти свого жовтого носа й скрививши з огидою обличчя.
— Ви саме вчасно! У нас тут усі пекельні сили вирвались на волю!
Натаніель вивільнив руку:
— Що тут відбувається?
— То вам пощастило виявити незнайомця, що керує ґолемом? — голос Теллоу аж сочився кпинами.
— Не зовсім, але...
— Чому я не здивований? Вам, можливо, цікаво буде знати, Мендрейку: поки ви там вештались по закордонах, Спротив завдав нового удару. І не за допомогою якогось таємничого ґолема або зрадника, що володіє забутим мистецтвом, — ні, це був той самий людський Спротив, з яким вам так і не пощастило впоратись! Мало того, що вони знищили половину Британського музею, тепер вони вдерлися до могили Ґледстона й випустили на волю одного з його афритів! Того, який зараз — як ви й самі мали щастя бачити — вільно гуляє собі містом.
Натаніель розгублено кліпав очима, силкуючись усе це зрозуміти:
— І це зробив Спротив? Звідки ви знаєте?
— Бо ми знайшли трупи. Жодного велетенського глиняного ґолема там не було, Мендрейку. Можете одразу відкинути цю думку. А ми всі невдовзі залишимось без роботи. Дюваль...
Він позадкував. Натаніелева наставниця, Джесіка Вайтвел, підвелася з крісла й манірно, велично подалася до нього. Хлопець кахикнув:
— Мадам, мені треба негайно переговорити з вами. У Празі...
— Це ви в усьому винні, Мендрейку! — з лютим блиском в очах накинулась вона на нього. — Це ви збили мене з пантелику побрехеньками вашого демона, й тепер ми — завдяки вам — пошилися в цілковиті дурні! В такі дурні, що я втратила останню ласку прем’єр-міністра! Цього ранку моє Міністерство державної безпеки передали під керівництво Дюваля. Він також узяв на себе операцію з боротьби зі Спротивом!
— Пробачте, мадам. Будь ласка, вислухайте...
— Пробачити? Пізно просити вибачення, Мендрейку! Розгром Британського музею був страшний, але це — остання крапля! Дюваль дістав саме те, чого хотів. Тепер його вовки всюди, і він...
— Мадам! — Натаніель не міг більше стримуватись. — Я виявив чеха-чарівника, який створив пергамент із закляттям для ґолема. Він уже закінчував другий такий пергамент — для зрадника серед членів нашого уряду!
Теллоу зневажливо скривився, проте Натаніель не звернув на це уваги.
Панна Вайтвел пильно поглянула на учня:
— Хто ж цей зрадник?
— Я поки не знаю.
— А чи є у вас докази? Скажімо, той самий пергамент?
— Ні. Все було знищено. Але я думаю...
— Тоді, — нещадно й невблаганно сказала панна Вайтвел, — усе це мені байдуже. І ви — так само. Лондон стоїть догори дном, Мендрейку, і йому потрібен цап-відбувайло. Я більше не матиму з вами справ, і пан Теллоу, якщо в нього залишилась хоч крапля розуму, також.
Обернувшись на закаблуках, вона подалася до свого крісла. Теллоу вирушив за нею, глузливо посміхнувшись Натаніелеві через плече. Трохи повагавшись, хлопець стенув плечима й підійшов до спостережної кулі. Напівафрит, що пересилав зображення, намагався підібратися ближче до фігурки, яка стрибала по дахах. Зображення збільшилось: Натаніель встиг побачити чорний костюм, сиве волосся, золоте обличчя... А потім з фігурки зі швидкістю думки вилетіла зелена блискавка. Смарагдовий спалах — і куля згасла.
Пан Деверо зітхнув:
— Це вже третій. Скоро в нас їх не залишиться. Що ж, які будуть побажання чи доповіді?
Пан Мортенсен, міністр оборони, підвівся й відкинув назад пасмо спітнілого волосся, що впало йому на чоло.
— Сер, проти цього демона треба щось негайно застосувати. Якщо ми не почнемо діяти, Ґледстонове ім’я затопчуть у багнюку! Хіба він — не найславетніший наш проводир? Той, кому ми завдячуємо нашим процвітанням, нашою владою, нашою вірою в себе? І що ж тепер? Невже цей кровожерливий лантух кісток, який гарцює нашою столицею й сіє безладдя, — той самий Ґледстон? Простолюд напевно так і вирішить, ви ж знаєте. І наші вороги за кордоном — так само. Я сказав би...