Утрутився Мармадьюк Фрай, міністр закордонних справ:
— Ми вже маємо кілька випадків масової паніки. Навіть Дювалеві вовкодави не змогли цьому запобігти.
Він позирнув у бік начальника поліції: той лише сердито крекнув.
— Ця істота, мабуть, не при своєму розумі, — додала панна Малбінді, міністр інформації. — І це робить ситуацію ще дражливішою. Рештки нашого Засновника скачуть по дахах, вилазять на флагштоки, танцюють серед Вайтголлу і, якщо вірити нашим джерелам, раз по раз катаються на візку рибним ринком у Кембервеллі. До того ж ця тварюка постійно вбиває людей, цілком випадкових. Вона полює за юнаками й дівчатами — здебільшого з простолюду, але загинуло також кілька поважних осіб. Вона каже, що шукає «двох останніх». Що це означає — нам невідомо.
— Вочевидь, останніх двох грабіжників, яким пощастило вижити, — зауважив пан Фрай. — Це досить-таки очевидно. Один з них забрав із собою посох. Проте найголовніша наша проблема в тому, що простолюд знає, чиє тіло він бачить.
Збоку долинув крижаний голос Джесіки Вайтвел:
— Дозвольте з’ясувати точніше. Це справді Ґледстонові кістки? Це не примара?
Панна Малбінді підняла тоненькі брови:
— Ні, це саме його кістки. Ми оглянули могилу—саркофаг порожній. Тіл там чимало — повірте мені, але нашого Засновника серед них немає.
— Дивна річ, авжеж? — уперше обізвався пан Мейкпіс. — Вартовий африт вселив свою сутність у кістки. Чому? Хто знає?
— Чому — не має значення, — повчальним тоном відповів пан Деверо, постукуючи кулаком по долоні. — Наше найперше завдання — позбутися його. Існування цього африта ганьбить нашу державу. Я вимагаю, щоб його знищили, а кістки поховали. Віднині кожен зі старших міністрів повинен скерувати на це свого демона. Повторюю — кожен! Що ж до помічників міністрів, то вони, на жаль, досі не добилися жодного успіху. Врешті-решт, це все ж таки Ґледстон! Істота вельми могутня! А тим часом треба розібратися ще й з посохом...
— Так, — підхопив пан Фрай. — З огляду на майбутнє, це навіть важливіше. Попереду в нас війна з Америкою...
— Не можна дозволити, щоб він потрапив до ворожих рук! Якщо ним заволодіють чехи...
Запанувала коротка тиша.
— Пробачте! — досі Натаніель слухав усіх промовців з мовчазною шанобою, та врешті зневіра взяла гору. — Ви маєте на увазі Посох Могуття, що належав Ґледстонові? Той самий, за допомогою якого він зруйнував Прагу?
Пан Деверо холодно поглянув на хлопця:
— Я радий, Мендрейку, що ви нарешті зробили ласку приєднатися до нас. Так, це той самий посох.
— Якщо ми зуміємо опанувати його закляття, то зможемо використовувати його силу для нових кампаній?
— Або ми, або наші вороги. Невідомо, в кого він зараз.
— Ви певні? — перепитала Гелен Малбінді. — Отой кістяк... чи африт... чи що воно там таке... може, посох досі в нього?
— Ні. В нього на спині торбина: ми підозрюємо, що там більша частина Ґледстонових скарбів. Проте сам посох пропав. Він, напевно, в одного з грабіжників.
— Я наказав перекрити всі порти та аеропорти, — мовив пан Мортенсен. —Узбережжя патрулюють кулі-пшигуни.
— Пробачте, — ще раз утрутився Натаніель. — Якщо посох аж донині зберігався в абатстві, чому ми самі не користувались ним?
Дехто з чарівників засовався в кріслах. Пан Дюваль блиснув очима:
— Тут у нас, здається, урядова нарада, а не дитячий садок! Руперте, я радив би вам прибрати звідси це підмінча!
— Зачекайте, Генрі, — пан Деверо, здавалося, був роздратований не менше за своїх міністрів, одначе залишався чемним. —Хлопчик має рацію. Річ у тім, Мендрейку, — пояснив він, — що ми боялися катастрофи, на зразок тієї, що сталася нині. Перед смертю Ґледстон обіцяв жорстоко помститися кожному, хто потривожить його могилу, а ми всі знаємо, що подолати його силу нелегко. Яке саме закляття він вигадав і яких демонів використав — нам невідомо, хоча...
— Я трохи вивчав це питання, — з невимушеною усмішкою перервав його Квентін Мейкпіс. — Ґледстон завжди цікавив мене. Під час похорону могилу було запечатано Чумним Закляттям — досить потужним, але не настільки, щоб його не можна було обійти. Проте свій саркофаг Ґледстон готував сам. Сучасні джерела кажуть, ніби магічна аура, що виходила з його решток, убила кількох бісів, які несли свічки. Цього попередження, одначе, виявилось замало: невдовзі по його смерті кілька чарівників з його уряду зневажили заборону і проникли до склепу, щоб забрати посох. Вони зупинили Чумне Закляття, спустилися вниз — і більше ніхто їх не бачив. Спільники, які чекали їх назовні, лише чули, як хтось замкнув двері склепу зсередини. Відтоді ніхто не наважувався, щоб випробувати на собі оборону великого старого. До минулої ночі...