Ось дівчина завершила свій танець, труснула головою в гордовитому відчаї й поглянула в темряву, в бік місяця. Музика вщухла; запанувала тиша.
Потім пролунав далекий, немовби принесений вітром, голос:
—Амариліс...
Дівчина здригнулась і озирнулась. Нічого, крім скель, неба та бурштиново-жовтого місяця. Вона тихенько зітхнула.
— Моя Амариліс...
Дівчина відгукнулася хрипким, нерішучим голосом:
— Бертілаку! Це ти?
—Так, це я.
—Де ти? Чому ти так мучиш мене?
— Я ховаюся за місяцем, моя Амариліс. Я боюся, що твоя краса спалить мою сутність. Затули собі обличчя покривалом, що нині марно спочиває на твоїх плечах, і тоді, можливо, я наважусь наблизитися до тебе.
— О, Бертілаку! З охотою!
Дівчина виконала прохання. З темряви долинув схвальний гомін. Хтось кахикнув.
— Люба Амариліс! Відійди вбік. Я спускаюся на землю!
Дівчина тихо зойкнула і притулилася спиною до найближчої скелі. Відкинувши голову назад, вона заціпеніла в гордовитому чеканні. Ударив грім — такий гучний, що розбудив би й мерця. Дівчина приголомшено поглянула вгору. З неба величною ходою спускався воїн — у посрібленій куртці, накинутій на голе тіло, довгому плащі, штанях з буфами й елегантних пантофлях із задертими носаками. За поясом, оздобленим самоцвітами, стриміла здоровенна шабля. Воїн сходив униз, так само відкинувши назад голову, виблискуючи темними очима, задерши орлиного носа й пихато випнувши підборіддя. На його чолі стирчали білі криві ріжки.
Воїн м'яко ступив на землю недалеко від дівчини, що аж приросла до скелі, й байдуже всміхнувся. Довкола залунали тихі жіночі зітхання.
— О, невже ти заніміла, Амариліс? Невже ти так швидко забула обличчя свого коханого джина?
— О, ні, Бертілаку! Хай би минуло не сім, а сімдесят років — мені й тоді не забути жодного волоска на твоїй напомадженій голові. Ні, мій язик ціпеніє, а серце тріпоче зі страху: що, як чарівник прокинеться й застане нас! Тоді він накладе важкі кайдани на мої стрункі білі ноги, а тебе замкне у своїй пляшці!
Джин, однак, лише гучно зареготав:
— Чарівник спить! Моя магія дужча за його магію, й так буде завжди. Проте ніч минає, а на світанні я мушу повернутися до своїх братів-афритів, щоб разом з ними мчати повітряним океаном. Іди в мої обійми, люба! У ці короткі години, поки я ще маю людську подобу, нехай місяць стане свідком нашого кохання, що кине виклик взаємній ненависті наших народів до кінця світу!
— О Бертілаку!
— О Амариліс, мій лебедю Аравії!
Джин підійшов і міцно обняв рабиню-красуню. Тут уже Кіті остаточно заболіло в спині, й вона засовалась у кріслі.
Джин з дівчиною почали чудернацький танець: їхній одяг майорів у повітрі, а руки й ноги граційно витягалися. Музика вдарила удвічі дужче. Кіті по-котячому позіхнула, сповзла трохи нижче й потерла очі долонею. Потім намацала паперовий пакуночок, дістала звідти останні кілька солоних горішків, кинула їх собі до рота й заходилася байдуже жувати.
Хвилювання, що завжди огортало її перед роботою, наче ножем штрикнуло їй у бік. Це було звичне відчуття — Кіті чекала його. Але тепер до нього домішалася ще й нудьга від нескінченної набридливої вистави. Енн, звичайно, має рацію: це буде чудове алібі. Одначе Кіті воліла б зараз гуляти вулицями, щоб заспокоїти нерви, й ховатись від патрулів, ніж дивитися цю нісенітницю.
А на сцені Амариліс — полонена дівчина-місіонерка з Чізвіка — завела пісню, де вкотре присягалась у вічному коханні до джина, якого зараз пригортала до своїх грудей. Високі ноти в неї були такі потужні, що в Бертілака ворушилося на голові волосся і гойдалися сережки у вухах. Кіті скривилась і оглянула темні силуети людей у передніх рядах, шукаючи Фреда й Стенлі. Ось вони! Сидять, подавшись уперед і не зводячи зі сцени очей. Кіті закопилила губи: їм, мабуть, до вподоби ця Амариліс...
Нічого. Головне, аби не проґавили.
Кіті позирнула собі під ноги, в темряву. Там лежала шкіряна торбинка. Від неї в череві неприємно засмоктало: Кіті заплющила очі й мимоволі намацала при боці звичне руків’я ножа. Тільки спокій... усе буде гаразд.