Говорив я роздратовано, бо в Гонорієвих словах було чимало правди — і це зачіпало мене.
— Пора вже з ним закінчувати, — додав я.
Та поки ми злетіли нагору, піднявши списи, на яких похмуро блищали в сутінках срібні цяцьки, кістяк уже дістався до вершка стародавнього обеліска. Опинившись на його вістрі, він якимось чином піднявся на ноги і простер руки до неба, обернувшись лицем до заходу й до надвечірнього сонця. Останні сонячні промені осявали довге сиве волосся й вигравали на блискучих шишках черепа. Потім він мовчки зігнув ноги — й ластівкою полетів у річку.
Орангутан кинув навздогін свого списа, та в цьому насправді вже не було потреби.
Вода в Темзі стояла досить високо — була саме пора вечірнього припливу. Кістяк упав у річку далеко від берега й вмить пішов на дно. Він виринув ще раз — набагато нижче за водою; з очних ямок струменіла вода, щелепа ворушилась, кощаві руки безпорадно вимахували. Та все це так само відбувалося мовчки. А потім він зник.
Може, його понесло в море, а може, затягло в мул на дні Темзи, — ми з берега того не бачили. Головне, що африта Гонорія, мешканця Ґледстонових кісток, більше ніхто не бачив.
35
Кіті не плакала.
Якщо роки участі в Спротиві чогось і навчили її, то це стримувати свої почуття. Плакати зараз не було сенсу. Катастрофа була така руйнівна й велика, що звичайна людська реакція здавалася тут недоречною. Ні під час шаленої втечі з абатства, ні відразу після неї, коли Кіті нарешті зупинилася на безлюдній площі за милю звідти, їй не спало на думку проникнутися жалощами до самої себе.
Страх підганяв її вперед: дівчині не вірилося, що їй пощастило врятуватись від демона. На кожному розі, згідно з правилами Спротиву, вона зупинялась і чекала з півхвилини, а потім озиралася в той бік, звідки прийшла. Щоразу жодних ознак гонитви вона не помічала: тільки сонні будинки, слабке світло ліхтарів і мовчазні алеї. Здавалося, місту було байдуже до самого існування Кіті. З неба дивилися холодні зорі й блідолиций місяць. Довкола в темряві не було нікогісінько — навіть куль-шпигунів.
Ноги дівчини ледь чутно ступали бруківкою. Вона бігла підтюпцем, намагаючись не виходити із затінку.
Довкола панувала тиша — хіба що один раз сусідньою вулицею проїхала машина, десь далеко ревнула сирена, десь у будинку на горішньому поверсі тоненько заплакала дитина.
В лівій руці Кіті досі стискала посох.
Спочатку вона ненадовго сховалась у занедбаному підвалі серед житлового кварталу—звідти ще видно було вежі абатства, — й ледве не залишила посох там, під купою сміття. Проте, хоч користі з нього майже не було — адже невідомий добродійник казав, що ця річ спроможна тільки відганяти комах, — то було єдине, що Кіті вдалося винести з усього цього страхіття. Тому покинути посох вона тепер не могла.
У підвалі вона кілька хвилин перепочила, однак засинати було небезпечно. Кіті розуміла: вже на світанку увесь центр Лондона заповнить поліція, тож залишатися тут — означає загинути. До того ж Кіті боялася заплющити очі — її лякали можливі кошмари.
Найтемнішої години по півночі Кіті вирушила на схід уздовж Темзи, аж поки дісталася до Саутворкського мосту. То була найнебезпечніша частина всієї подорожі: всякого, хто переходив міст, було чудово видно, тим паче її з цим посохом. Кіті знала, що всі магічні речі випромінюють сяйво, помітне кожному, хто здатен його бачити, й підозрювала, що демони можуть уздріти її здалека. Тому вона довго вичікувала, ховаючись по кущах біля моста й набираючись хоробрості, — а тоді нарешті хутко перебігла на той бік Темзи.
Коли тільки почало розвиднятись, Кіті пройшла невелику арку і опинилась у дворі покинутих стаєнь, де Спротив зберігав свою зброю. То було єдине укриття, яке вона знала, — а укритись їй було вкрай потрібно. Кіті аж спотикалася з утоми; ба більше, їй почало ввижатись, ніби хтось підкрадається до неї ззаду, — тож її серце раз по раз тьохкало. Іти до крамниці — це вона розуміла — не можна, надто тепер, коли пан Пенніфізер лежить під стіною склепу (вона уявляла це напрочуд ясно) і його от-от знайде поліція. До себе на квартиру йти теж нерозумно (Кіті зусиллям волі змусила себе повернутися до нагальних проблем); чарівники, що обшукують крамницю, напевно дізнаються про неї й невдовзі навідаються до її помешкання.
Кіті в темряві намацала ключ у схованці, крутнула ним у замку. Не зупиняючись, щоб увімкнути світло, прокралася навпомацки коридорами і опинилася в дальній коморі, де краплі води спадали зі стелі в переповнене відро. Тут вона кинула посох на бетонну підлогу, простяглася поруч із ним — і заснула.