***
Вона прокинулася в пітьмі і довго лежала так, змерзла й заклякла. Потім підвелася, намацала вимикач і увімкнула єдину лампочку під стелею. В коморі все було так само, як і вчора, коли разом з нею тут були її товариші. Коли Нік управлявся в бойових прийомах, а Фред зі Стенлі жбурляли диски. Кіті помітила щілину у сволоку, де застряг Фредів диск. Що тепер було користі з усіх цих тренувань?
Кіті сіла на дровітню і втупилась у протилежну стіну, безсило поклавши руки на коліна. В голові їй прояснилося, тільки трохи паморочилося з голоду. Кіті глибоко зітхнула й спробувала зосередитись на тому, що їй робити тепер. То було нелегко: віднині все її життя пішло шкереберть.
Більше ніж три роки всі свої зусилля й думки вона віддавала Спротиву. А тепер, за одну-єдину ніч, усе це було знищено, ніби потопом... Звичайно, Спротив і за кращих своїх часів був досить-таки хитким: вони постійно сперечались і сварились, як їм краще діяти, а за останні місяці такі суперечки тільки посилились... Але тепер не залишилось геть нічого. Товариші її загинули, а разом з ними пропали і їхні спільні ідеали.
Та чи були вони насправді, ці ідеали? Те, що сталося в абатстві, змінило не тільки її майбутнє, а й сенс її минулого. Тепер марнота всієї їхньої справи здавалась їй очевидною. Марнота й глупота... Згадуючи пана Пенніфізера, вона бачила тепер не переконаного проводиря, за яким так довго йшла, а розчервонілого, вишкіреного, спітнілого злодюжку, що копирсався в огидному лахмітті, шукаючи небезпечні речі...
Чого вони взагалі сподівалися добитись? Чим їм могли б стати в пригоді ці артефакти? Хіба можна було зупинити чарівників хоча б тією кришталевою кулею? Авжеж, ні! Увесь цей час вони просто дурили самі себе. Спротив виявився не дужчим за блоху, що кусає за вухо дога: один помах лапи — й кінець!
Кіті витягла з кишені срібну підвіску і вирячилась на неї. Дарунок бабусі Гірнек врятував їй життя. їй просто пощастило, що вона вижила взагалі.
Серцем Кіті давно відчувала, що товариство гине, але те, що знищити його виявилось так просто, все одно приголомшило її. Один-єдиний демон — і вся їхня стійкість до магії звелася нанівець. Всі їхні сміливі промови, Гопкінсові мудрі поради, Фредові вихваляння, Нікові міркування — все було марним. Кіті тепер ледве могла пригадати їхні докази: пригода в склепі цілковито стерла всі її давніші спогади.
Нік! Демон сказав (його слова Кіті легко було згадати!), що вбив десять із дванадцяти грабіжників. Якщо взяти до уваги оті, давні жертви, то вийде, що Нік так само вижив! Дівчина криво посміхнулась: він накивав п’ятами так швидко, що вона навіть не помітила, як він зник. Йому й на думку не спало допомогти Фредові, чи Енн, чи панові Пенніфізеру..
А ще й мудрий пан Гопкінс! Пригадавши блідого бібліотекаря, Кіті аж зайшлася гнівом. Де він був увесь цей час?! Далеко, в цілковитій безпеці. Так само, як і таємничий добродійник, чиї відомості про захист могили Ґледстона виявились такими неповними. Якби не вплив, який ці двоє чинили на пана Пенніфізера останні місяці, всі товариші Кіті були б нині живі! А що вони добули, пожертвувавши власним життям? Нікчемну вузлувату палицю!
Посох лежав на підлозі серед купи сміття. Раптово розлютившись, Кіті вхопила його обома руками й щосили вдарила об коліно. Проте, на свій подив, нічого цим не добилася — хіба що мало не вивихнула собі зап'ясток. Посох виявився міцнішим, ніж видавався зовні. Кіті з криком жбурнула ним у стіну.
Гнів її вщух так само хутко, як і приплинув, поступившись місцем порожнечі. Можливо, згодом вона знайде пана Гопкінса. Обговорить із ним наступні дії. Тільки не зараз — зараз їй треба чогось іншого, щоб не почуватись такою самотньою. Треба побачитися з батьками.
***
Було вже надвечір’я, коли Кіті вийшла надвір і прислухалась. Лунали далекі сирени, зо два рази вітер доніс із центру Лондона якийсь гуркіт: там, вочевидь, щось відбувалося. Кіті стенула плечима: що ж, так навіть краще. Принаймні тут її ніхто не турбуватиме. Дівчина замкнула двері, сховала ключ і вирушила в дорогу.
Хоч ішла вона з порожніми руками — посох Кіті залишила в коморі, — їй знадобилося чимало часу, щоб дістатися до Бел-гема; коли вона опинилася на знайомому перехресті, недалеко від батьківського дому, вже смеркало. Вона втомилась, натерла ноги й зголодніла. Цілий день Кіті нічогісінько не їла, крім двох яблук, поцуплених із лотка зеленяра. Її бентежили спокусливі думки про матусину вечерю, про свою стару кімнату із затишним ліжком і шафою зі зламаними дверцятами. Як давно вона не ночувала там? Мабуть, уже кілька років... Як чудово буде провести там хоч одну ніч!