Було вже поночі, коли Кіті дійшла до своєї вулиці і, мимоволі прискоривши ходу, рушила до батьківського дому. У вітальні горіло світло. Кіті відчула полегшення, та водночас і тривогу. Мати, звичайно, вкрай неуважна, — і все-таки їй не слід ні про що знати, аж поки Кіті сама вирішить, що робити далі. Дівчина оглянула себе в сусідському вікні, мов у дзеркалі: пригладила розпатлане волосся, обтрусила одяг. Руки, щоправда, досі брудні, й під очима кола, але тут уже нічого не вдієш... Кіті зітхнула. Хай буде так, як є. Вона підійшла до дверей і постукала. Ключі від батьківського будинку залишились у її квартирі.
Після нетривалої мовчанки — Кіті вже хотіла постукати ще раз, подумавши, що її не почули, — в передпокої з’явилася знайома худорлява постать. Вона трохи завагалася, ніби не знаючи, відчиняти чи ні. Кіті постукала в шибку:
— Мамо, це я!
Постать нерішуче наблизилась. Мати визирнула в щілину надвір:
— О, Кетлін, це ти!
— Привіт, матусю, — безжурно усміхнулася Кіті. — Пробач, що я не попередила...
— Еге... Так, так, — мати чомусь не квапилася відчиняти двері. Вона дивилася на Кіті з переляканим, стривоженим обличчям.
— Що сталося, матусю? — запитала Кіті. Вона була надто втомлена, щоб насторожитись.
— Ні, ні... Нічого.
— То мені можна увійти?
— Так... так, звичайно.
Мати побокувала, впустила Кіті, підставила холодну щоку для цілунку і тихенько зачинила двері.
—А де тато? На кухні? Я знаю, що вже пізно, але я зголодніла...
— Проходь краще до вітальні, люба.
— Дякую.
Кіті пройшла передпокоєм до невеличкої вітальні. Тут майже все було таке саме, як вона пам’ятала: потертий вицвілий килим, маленьке дзеркало над каміном, успадковані ще від дідуся старовинні канапа й крісло з мереживними підголовниками. На столику стояли гарячий чайник і три чашки. На канапі сидів її батько. А в кріслі навпроти нього — незнайомий юнак.
Кіті заціпеніла. Мати тихенько зачинила двері.
Юнак поглянув на неї і всміхнувся. Кіті миттю пригадалася посмішка, з якою пан Пенніфізер дивився на скарби в саркофазі, — зловтішна, переможна, ледве тамована.
— Добрий вечір, Кіті, — сказав юнак.
Кіті не відповіла. Вона зрозуміла, хто це такий.
— Кетлін... — ледве чутно промовив батько. — Це пан Мендрейк. Із Міністерства... е-е... внутрішніх справ, так?
— Саме так, —усміхнувся ще раз пан Мендрейк.
— Він хоче... — батько затнувся. — Хоче в тебе дещо спитати.
— Кетлін! — несподівано скрикнула мати. — Що ж ти накоїла?!
Кіті мовчала й далі. У неї в кишені залишився один срібний диск—уся її зброя. Вона крадькома позирнула на вікно, завішене шторами. Вікно виходить у садок: можна буде вискочити, якщо батько змастив завіси і рама не застрягне. Врешті, можна його і розбити, скажімо, столиком. Або вибігти в передпокій, а там—два виходи. Щоправда, мати стоїть на дорозі...
Юнак показав на канапу.
— Сідайте, панно Джонс, — чемно запросив він. — Поговорімо, якщо ваша ласка. Чи, може, — куточки його вуст піднялися, — ви волієте зараз вискочити у вікно?
Висловивши ту саму думку, яка щойно сяйнула Кіті, чарівник — чи навмисне, чи ні — захопив дівчину зненацька. Оце вже невчасно! Кіті почервоніла, стулила губи й сіла на канапу, дивлячись на чарівника так спокійно, як тільки могла.
То ось він який, цей Мендрейк, чиї слуги вже стільки місяців переслідують Спротив! Вона й за милю розпізнала би, хто він такий: це було помітно з одягу — довге чорне пальто, вузький аж до кумедного чорний костюм, блискучі шкіряні черевики. Червоний носовичок стирчав з кишені, мов кораловий кущ. Довге волосся спадало на зморене бліде обличчя. Кіті лише зараз побачила, який він молодий: ще підліток, не старший, а може, й молодший від неї самої. Ніби для того, щоб заперечити це, він самовпевнено стулив пальці дашком і закинув ногу на ногу, погойдуючи носаком черевика, наче кіт, що вимахує хвостом. Його усмішка могла б бути ласкавого, якби не нетерплячка, що пробивалася крізь неї.
Його юність повернула Кіті трохи сміливості.
— Чого вам треба, пане Мендрейку? — спокійно запитала вона.
Чарівник простяг руку, взяв зі стола найближчу чашку, відсьорбнув чаю. З навмисною акуратністю поставив чашку на поруччя свого крісла. Кіті та її батьки мовчки дивились на нього.
— Дякую, панно Джонс, — нарешті сказав він. — Непоганий напій. Дякую за вашу гостинність.