Коли ж нарешті антракт?! Піднявши голову, Кіті обвела поглядом темні стіни зали. Обабіч сцени були ложі для чарівників, обтяжені золоченою ліпниною й важкими червоними завісами, які мали захищати тих, хто сидів за ними, від очей простолюду. Проте всі чарівники міста вже подивилися цю п’єсу — задовго до того, як її показали жадібному до сенсацій натовпу. Отож сьогодні завіси було відсунуто, й ложі були порожні.
Кіті позирнула на свій зап’ясток: у залі темно, годинника не видно. їй, звичайно, доведеться пережити ще силу-силенну трагічних розлук, жорстоких викрадень і радісних зустрічей, перш ніж почнеться антракт. А найголовніше, що глядачам це все сподобається. Вони, мов барани, купчаться в цій залі щовечора й щороку. Зараз, напевно, вже цілий Лондон подивився «Лебедів Аравії», а дехто й не раз. Одначе з провінції досі приїздили автобуси, що привозили нових роззяв, жадібних до цих дешевих розкошів.
—Люба! Замовкни!
Кіті схвально кивнула. Чудово, Бертілаку. Інакше ця арія ніколи б не скінчилася.
— Що сталося? Ти почув щось таке, чого не чую я?
— Цить! Мовчи. Ми в небезпеці...
Бертілак крутнув туди-сюди своїм шляхетним профілем. Поглянув угору, потім униз. Нюхнув повітря. Все було тихо. Багаття догоріло, чарівник дрімав, місяць зник за хмарами, і в небі мерехтіли холодні зорі. З глядацької зали не лунало ні звуку. На своє превелике обурення, Кіті відчула, що й сама затамувала подих.
Джин несподівано вигукнув прокльон, вихопив меча з піхов і обняв перелякану дівчину.
—Амариліс! Вони йдуть! Я бачу їх своїм таємним зором!
—Хто, Бертілаку? Кого ти бачиш?
— Сім диких бісів, люба! Сім бісів, посланих царицею афритів, щоб схопити мене! Наше кохання їй не до дупгі. Вони скрутять нас обох і притягнуть голими до її трону, щоб принести їй жорстоку насолоду! Ти повинна тікати! Ні, нам немає часу на ніжні слова, хоч твої заплакані очі й благають мене! Тікай!
Дівчина з численними трагічними порухами облишила нарешті свого коханого й подалася до лівого кутка сцени. Джин тим часом скинув плаща, зірвав з себе куртку і, оголений до пояса, приготувався до бою.
З оркестрової ями долинув драматичний дисонанс. Із-за скель вискочили семеро страхітливих бісів. Бісів грали карлики в шкіряних пов'язках на стегнах і розмальованих яскраво-зеленою фарбою трико. Люто виючи й кривляючись, вони повитягали кинджали й кинулися на джина. Під верескливий хор скрипок почалася битва.
Злі біси... Злий чарівник... Тонка, нівроку, штучка — ці «Лебеді Аравії». Кіті ясно це розуміла. Ідеальна пропаганда: замість того, щоб просто відкидати страх людей, — стримано визнати його. Трішки показати нам те, чого ми боїмось, перед тим видерши йому зуби. І все це — з музикою, бійкою та неземним коханням. Хай демони полякають нас, а потім ми побачимо, як вони згинуть. Усе під контролем. І все, безперечно, закінчиться якнайкраще. Злого чаклуна знищать добрі чарівники. Злих афритів вони так само подолають. А Бертілак — колишній джин—урешті виявиться людиною, східним принцем, якого обернули на чудовисько злі чари. І вони з Амариліс щасливо житимуть до кінця віку, під мудрим наглядом ласкавих чарівників...
Кіті раптово занудило. Тепер це відчуття не стосувалося роботи — воно виходило з глибин того казана люті, що вічно клекотав у її душі. Це відчуття з’явилося тому, що дівчина зненацька зрозуміла: всі їхні дії — марні й заздалегідь приречені. їм не вдасться нічого змінити. Поведінка натовпу переконала у цьому Кіті. Он, гляньте, — Амариліс схопили: біс узяв її під пахву й потяг, не зважаючи ні на сльози, ні на пручання. Чуєте, як натовп зойкнув? Ба ні! — хоробрий джин Бертілак підняв одного з бісів і жбурнув його через своє плече просто в багаття. А ось він помчав за іншим викрадачем — раз, два! — і зарубав його шаблею. Ура!!! Чуєте, як натовп радо реве?
Усе, що вони роблять — їхні викрадення, їхні сміливі атаки — не має для цього натовпу значення. Нічогісінько не зміниться! Завтра на вулицях, що ведуть до театру «Метрополітен», стоятимуть такі самі черги, й кулі-шпигуни спостерігатимуть за ними згори: чарівники знову будуть усюди й знову тішитимуться своєю захопленою владою.
Так завжди було. Так завжди буде. І хай там що вони робитимуть — це не призведе ні до чого.
4
Гамір на сцені вщухав. Натомість Кіті почула пташиний спів і далекий шум автомобілів. Подумки перед нею замість мороку театру постало світло того давнього дня.
Три роки тому. Парк. М’яч. їхній сміх. І катастрофа, що вдарила, наче грім серед ясного неба.