Крім гніву, Натаніелеві дошкуляла ще й тривога. Він цілком міг звернутися до поліції чи попросити Вайтголл надати кулю-шпигуна для спостереження за домом її батьків. Та він цього не зробив. Він хотів добитись успіху самотужки. Якби він повернув посох, це надзвичайно поліпшило б його становище — сам прем’єр-міністр вихваляв би його до небес. Можливо, він дістав би вищу посаду, йому самому дозволили б вивчати силу посоха... А Дюваль і Вайтвел пошилися б у дурні!
Однак дівча втекло. Якщо про це стане відомо, він муситиме відповідати. Через загибель Теллоу всі його колеги не тямлять себе й казяться більше, ніж зазвичай... Ні, зараз не час помилятися. Треба мерщій відшукати це дівчисько.
Дзижчання у вусі попередило його про наближення магії. Натаніель насторожився. За мить перед ним у синій хмарі з’явився Бартімеус у подобі химери. Хлопчина протер очі й труснув головою.
— Ну? Маєш якісь новини?
— Радий тебе бачити так само! — химера нахилилася, зліпила з хмари щось на зразок подушки і вмостилась на ній. — Маю! Veni, vidi, vici — й таке інше. Африта більше немає. Ой, як я втомився... Хоч ти, здається, втомився ще дужче. Тільки поглянь на себе!
— Ти знищив демона? — Натаніель повеселішав. Новина була добра: для Деверо це вкрай важливо.
— Еге ж! Утопив у Темзі. Містом уже повзуть чутки. До речі, твоя правда: посох поцупила саме Кіті. Ти вже спіймав її? Ні? То годі кривитися, ходімо її ловити. Ого... — химера придивилася ближче. — У тебе синець на щоці! Невже побився?
— Та ні, не побився. Дурниця.
— Поліз у бійку, мов вуличний хлопчисько! Через дівчину? Що, справа честі? Ну-ну, мені ти можеш розказати все!
— Забудь про це. Послухай... Я радий, що тобі все вдалося. А тепер треба знайти дівча.
Натаніель обережно помацав пальцем синець. Було трохи боляче.
Химера зітхнула:
— Це легше сказати, ніж зробити. З чого мені починати?
— Не знаю. Треба подумати. Поки що ти вільний. Я викличу тебе вранці.
— Гаразд.
Химера з хмарою втяглись у стіну й зникли.
***
Коли запанувала мовчанка, Натаніель трохи постояв у глибокій задумі біля стола. Вікна кабінету огорнула ніч, із вулиці не було чути ні звуку. Хлопець натомився, все його тіло аж благало негайно лягти й заснути. Але посох — надто важлива річ: його не можна втратити. Його будь-що треба знайти. Можливо, стане в пригоді довідник...
Аж тут у двері, що вели надвір, хтось постукав.
Натаніель прислухався. Серце закалатало в грудях. Ще три удари — тихі, але наполегливі.
Хто може прийти сюди такої пори? Натаніель відразу згадав того моторошного найманця... Прогнавши ці думки геть, він розправив плечі й попрямував до дверей.
Облизавши губи, він повернув клямку, прочинив двері...
Через поріг кабінету, мружачись від яскравого світла, ступив невисокий гладенький добродій. На ньому був сліпучо-зелений оксамитовий костюм, білі гетри й бузкове дорожнє пальто, застібнуте біля шиї. На голові видніла маленька замшева шапочка. Побачивши, як розгубився Натаніель, він усміхнувся.
— Привіт, мій любий хлопчику! Можна зайти? Надворі така холоднеча!
— Пане Мейкпісе! Е-е... будь ласка, заходьте, сер.
— Дякую, хлопчику, дякую!
Пан Мейкпіс жваво заскочив до кабінету. Скинувши шапочку, він спритно жбурнув її через усю кімнату — прямісінько на Ґледстонове погруддя. Гість підморгнув Натаніелеві:
— Годі вже з нас цього стариганя. Чи сяк, чи так!
Хихочучи з власного дотепу, пан Мейкпіс умостився в кріслі.
— Яка несподівана честь, сер! — Натаніель стояв серед кабінету, не знаючи, що робити. — Може, хочете чаю?
— Ні, ні, Мендрейку. Сідайте, сідайте. Я просто зайшов собі побалакати, — він широко всміхнувся Натаніелеві. — Я не завадив вам у роботі?
— Звичайно ж, ні, сер. Я саме збирався додому..
— Чудово! «Як нам потрібен сон, і як важко його здобути!», — як каже султан у лазні. Дія друга, сцена третя з моєї п’єси «Кохана дівчина зі Сходу». Бачили?
— Боюся, що ні, сер. Я тоді був ще надто молодий. А мій колишній наставник, пан Андервуд, зазвичай не ходив до театру.
— Яка шкода! Який сором! — пан Мейкпіс сумно хитнув головою. — 3 такою вбогою освітою... просто дивовижно, як вам пощастило вирости таким талановитим юнаком!
— Я, звичайно, бачив «Лебедів Аравії», сер, — поспіхом запевнив Натаніель. — Чудовий твір! Дуже вражає...
— Гм-м... Деякі критики справді кажуть, що це мій шедевр, та я певен, що моя наступна річ, якщо над нею добре попрацювати, перевершить його. Мене надихнули нинішні американські проблеми, і я звернув увагу на Захід. Такий великий, темний континент, Мендрейку, про який ми так мало знаємо!.. Робоча назва п’єси — «Спідниці і рушниці». Там ітиметься про дівчину, що живе в лісовій глушині...