Одначе справа ця небезпечна. Слід бути насторожі...
— Пан Дюваль — грізний супротивник, — щиро сказав Натаніель. — Виступати проти нього небезпечно.
Пан Мейкпіс усміхнувся:
— Ваша правда. Хоча ви, здається, тут уже дещо застосували? Сьогодні ви відвідали державний судовий архів, а звідти негайно вирушили за якоюсь таємничою адресою до Белгема...
Сказано це було недбало, проте Натаніель заціпенів.
— Пробачте, — прожебонів він, — звідки ви знаєте?..
— Чутки, мій хлопчику, чутки! Як вірний друг пана Деверо, я маю звичку пильно дивитись і слухати. Не хвилюйтеся! Я й гадки не маю, що ви там задумали. Знаю лише, що це, судячи з усього, була ваша особиста ідея, — він усміхнувся ще ширше. — Боротьбу з заколотниками тепер доручено Дювалеві, але ви, сподіваюсь, не повідомили його про свої Дії?..
Натаніель це рішуче заперечив. У нього все аж пливло перед очима. Треба було виграти час.
— Е-е... ви говорили щось про співробітництво, сер, — мовив він. — Що ви мали на увазі?
Квентін Мейкпіс умостився зручніше.
— Посох Ґледстона, — відповів він. — Саме його, й ніщо інше. З афритом упоралися, більша частина Спротиву також загинула. Все чудово. Одначе посох — могутній талісман, і той, хто ним володіє, може отримати велику владу. Можу вас запевнити: поки ми з вами отут розмовляємо, пан Дюваль докладає всіх зусиль, щоб розшукати людину, яка його викрала. І якщо він його знайде, — драматург-чарівник пильно поглянув на хлопця своїми блакитними очима, — він цілком може скористатись ним сам, замість того, щоб повернути його урядові. Цим посохом можна зруйнувати більше, ніж половину Лондона.
— Так, сер, — підтвердив Натаніель. — Я читав про цей посох і вважаю, що одержати доступ до його сили можна за допомогою лише кількох простих заклять. Дюваль цілком може скористатись ним.
— Саме так. І ми, гадаю, повинні його випередити. Якщо ви знайдете посох і особисто повернете його панові Деверо, ваше становище значно зміцниться й панові Дювалю доведеться відступити. Я теж буду у виграші, бо прем’єр-міністр і далі фінансуватиме вистави моїх п’єс по всьому світу.. Що ви скажете про таку пропозицію?
Натаніелеві остаточно запаморочилось у голові.
— Е-е... цікавий план, сер.
— Гаразд, гаразд. От і домовились. Тільки діяти треба швидко!
Пан Мейкпіс подався вперед і ляснув Натаніеля по плечу.
Хлопчина розгублено моргнув. У своєму приятельському завзятті Мейкпіс вирішив, що згоди вже досягнуто. Так, пропозиція, звичайно, була спокуслива, але Натаніель вагався: чи немає тут пастки? Йому потрібен був час, щоб розібратися в ній. Проте часу саме й бракувало. Те, що драматург знав про його самодіяльність, захопило хлопця зненацька, й він почувався геть безпорадним. Урешті знехотя Натаніель вирішив так: якщо Мейкпіс знає про його поїздку до Белгема, ховатися з нею немає сенсу.
— Так, я вже провів деякі розслідування, — мовив він напружено, — і вважаю, що посох може перебувати в руках однієї дівчини, такої собі Кіті Джонс.
Чарівник схвально кивнув:
— Бачу, що я не помилився у своїй високій думці про вас, Мендрейку. Де ж ця дівчина може бути зараз?
— Я... я мало не заарештував її в будинку її батьків. Цього вечора, сер. Я... розминувся з нею на якихось кілька хвилин. Щоправда, я не думаю, що посох у неї був тоді з собою.
— Гм-м... — пан Мейкпіс почухав підборіддя. Він навіть не намагався розпитати в Натаніеля про подробиці. —Тепер вона, вочевидь, утекла. Розшукати її буде непросто... Хіба що ми виманимо її з укриття. Ви заарештували її батьків? Якщо поширити звістку про те, що їх допитують у в'язниці, то дівча, можливо, вилізе із схованки.
— Ні, сер. Я вже думав про це, але вони не були з нею дуже близькі. Навряд чи вона буде готова здатися владі заради них.
— Одначе це теж варіант. Щоправда, в мене є інший задум, Мендрейку. Один мій знайомий — неабиякий дбка щодо лондонського злочинного світу. Він знає стількох волоцюг, жебраків та злодюжок, що в жодному театрі не помістяться. Треба мені поговорити з ним: може, він зуміє вивести нас на цю Кіті Джонс. Якщо нам пощастить, ми вже завтра візьмемося до діла. А тим часом, хлопчику, раджу вам поїхати додому і як слід виспатись. І не забувайте: ставки — високі, а пан Дюваль — небезпечний суперник. Отож про нашу невеличку угоду—нікому ні слова!
37
Полудень. Тіні покоротшали до краю. Небо над головою — біло-блакитне, мов яєчна шкаралупа, з невеличкими симпатичними хмаринками. Сонечко любо гріє дахи в передмісті. Одне слово, найрадісніша година — час добрих справ і чесної праці. Ніби на підтвердження цього, кілька заклопотаних торговців прямують вуличками, котячи свої візки від будинку до будинку. Вони скидають капелюхи перед бабцями, гладять по голівках дітлахів, чемно всміхаються, пропонуючи свій крам. Крам і гроші переходять із рук до рук, і торговці рушають далі, висвистуючи побожні гімни.