Основне призначення кімнати було очевидним: біля дальньої стіни стояло ліжко. Судячи із зібганої ковдри, з цього ліжка щойно встали. Однак тепер його було захаращено безліччю маленьких дерев’яних лоточків, кожен з яких поділявся на кілька скриньок. В окремих скриньках лежали самоцвіти — агати, топази, опали, гранати, нефрит, бурштин, — усі огранені, поліровані й підібрані за розміром. В інших були тоненькі металеві смужки, шматочки різьбленої кістки чи трикутні клаптики кольорової матерії. Вздовж однієї стіни стояв простий робочий стіл, теж заставлений лоточками, стоячками з тонкими інструментами й горщиками із смердючим клеєм. В одному кутку лежав акуратний стос книжок у новеньких, ще не оздоблених різнобарвних шкіряних палітурках. Палітурки було покреслено олівцем — назначено місця майбутніх візерунків, а в центрі стола, в промінні світла двох ламп, була ще одна книжка, оздоблена наполовину. На передній палітурці товстого тому, оправленого бурою крокодиловою шкірою, блищала зірка, викладена дрібненькими червоними гранатами. Ґава на підвіконні побачила, як останній камінець змастили краплинкою клею і пінцетом прилаштували його на місце.
За столом, занурившись у роботу й не помічаючи мене, сидів той самий юнак, якого я мав знайти. На ньому був досить-таки зношений халат і вицвіла блакитна піжама. На ногах, підібганих під стільцем, — теплі смугасті шкарпетки. Довге чорне волосся — аж до плечей — за своєю засмальцьованістю перевершувало навіть славнозвісні Натаніелеві патли. В кімнаті смерділо шкірою, клеєм і парубчаковим потом.
Що ж, зволікати нема чого. Тепер або ніколи, й таке інше. Вперед!
Ґава зітхнула, вхопила дзьобом фіранку й швидким порухом голови розірвала її.
Переступивши підвіконня, я пурхнув на стос книжок саме тоді, коли хлопець підняв голову.
Враження він справляв не дуже гарне: лице аж обвисло складками, а очі були геть натомлені. Побачивши ґаву, він розгублено пригладив волосся. Його обличчям майнув переляк, що тут-таки змінився байдужою покорою долі. Він поклав пінцет на стіл.
— Що ти за демон? — спитав він.
Ґаву це трохи приголомшило:
— Ти що, носиш лінзи?
Хлопець понуро стенув плечима:
— Моя бабуся завжди казала, що демони з’являються в подобі ґав. До того ж звичайний птах не дертиме фіранку, щоб пробратися до кімнати.
Останнє зауваження було цілком справедливим.
— Якщо хочеш знати, — мовив я, — я стародавній і могутній джин. Я розмовляв із Соломоном і Птолемеєм, разом з царями минулого воював проти Морських Людей. Зараз я прибрав подобу ґави... Та досить уже про мене, — я заговорив більш по-діловому. — Це ти — простолюдин Якуб Гірнек?
Хлопець кивнув.
— Гаразд. Тоді готуйся...
— Я знаю, хто прислав тебе.
— Знаєш? Звідки?
— Я давно підозрював, що швидко це станеться.
Ґава здивовано моргнула:
— Отуди!.. Я й сам дізнався це тільки вранці.
— Що ж, це логічно. Він вирішив довершити свою справу.
Хлопець засунув руки в кишені халата й скрушно зітхнув. Я трохи розгубився:
— Він? Яку справу? Годі вже хлипати, мов дівчисько! Поясни все до ладу!
— Яку справу? Звичайно, вбити мене, — відповів Гірнек. — Як я розумію, ти більш тямущий демон, ніж отой, попередній. Хоч зовні, правду кажучи, той був страшніший. Ти якийсь кволий і настовбурчений. І маленький...
— Зачекай-но! — ґава протерла очі згином крила. — Тут якась помилка! Мій хазяїн до вчорашнього дня й не чув про тебе. Він сам це мені сказав...
Тут уже розгубився хлопець:
— Як це Теллоу міг таке сказати? Він що, збожеволів?
— Теллоу?! — ґаві з подиву аж очі стали рогом. — Стривай! До чого тут Теллоу?
— Це ж він нацькував на мене оту зелену мавпу. То я й подумав...
Я підняв крило:
— Почнімо спочатку. Мене послали сюди, щоб розшукати Якуба Гірнека. Якуб Гірнек — це ти. Так? Гаразд. Поки що все чудово. Отож я нічого не знаю про жодну зелену мавпу... і, до речі, мушу сказати тобі, що зовнішній вигляд — це ще не все. Можливо, зараз я не дуже показний із себе, та насправді — страшніший, ніж тобі здаюся.
Хлопець сумно кивнув:
—Так я й думав.
— Отож-бо, парубче! Я лютіший за всяку мавпу, яку тобі випадало бачити,—будь певен. Стривай, до чого це я? Забув... Ось що: про мавпу я нічого не знаю, й викликав мене не Теллоу. Це будь-що було б неможливо.
— Чому?
— Бо вчора ввечері його проковтнула афритка. Однак це не стосується нашої справи...
Проте з точки зору хлопця це, здається, було надзвичайно важливо. Тільки-но він почув цю новину, як просто-таки засяяв: очі вирячились, вуста поволі розтягнись у щирій усмішці. Його тіло, яке щойно висіло на стільці, мов мішок з цементом, зненацька випросталось і ожило. Пальці вчепилися в край стола так міцно, що аж хруснули суглоби.