— Він помер?! Та певен?
— Бачив на власні очі. Щоправда, я був тоді пернатим змієм...
— Як це сталося?! — хлопця все це неабияк зацікавило.
— Щось він там наплутав у заклятті. Чи то слова прочитав не так, як слід, старий дурень, чи щось іще...
Гірнек усміхнувся ще ширше:
— Він його з книжки читав?
— Еге ж, із книжки. Звідки ще беруть закляття?.. Може, краще повернімося до того, з чого ми почали? Я не можу сидіти тут із тобою цілий день...
— Гаразд. Усе одно дякую тобі за цю новину!
Хлопець щосили намагався опанувати себе, проте це йому не вдавалося: він усміхався, мов дурник, і хихотів. Правду кажучи, мене це добряче спантеличило.
— Послухай-но! Я з тобою серйозно розмовляю! Стережися, бо... Хай йому дідько!
Ґава погрозливо ступила вперед — і зав’язла ногою в горщику з клеєм. Я ледве обтрусив його й заходився сердито чистити кігті об краєчок дерев’яного лотка.
— Послухай! — гаркнув я, дряпнувши лапою. — Я прийшов сюди не для того, щоб убити тебе, як ти гадаєш. Я мушу забрати тебе з собою. І раджу тобі не пручатися.
Це трохи привело його до тями.
— Забрати мене з собою? Куди?
— Там побачиш. Одягайся! Я зачекаю.
— Ні. Ні, я не можу!
Хлопець несподівано схвилювався і заходився шалено терти обличчя й чесати руки. Я спробував його заспокоїти:
— Я не чинитиму тобі зла.
— Але ж я ніколи не виходжу з дому. Ніколи!
— У тебе немає вибору, синку. Може, надягнеш пристойніші штани? Ця піжама висить на тобі лантухом, а я літаю швидко.
— Будь ласка! — взявся благати він. — Я ніколи не виходжу з дому, розумієш? Майже три роки! Поглянь на мене! Поглянь! Бачиш?
Я здивовано позирнув на нього:
— Ну то й що? Так, тебе трохи рознесло. Будь певен: серед тих, хто ходить вулицями, трапляються ще гірші типи. Ти легко з цим упораєшся, якщо займатимешся спортом замість того, щоб отак сидіти крячкою. Ховатись у власній спальні й розцяцьковувати магічні книги — хіба це життя для хлопця твоїх літ? Ще й зір собі згубиш!
— Та ні! Моя шкіра! Мої руки! Поглянь на них! Я страшний!
Тепер він просто-таки репетував, тицяючи свої руки мені під ніс і відгортаючи з лиця волосся.
— Пробач, щось я не...
— Я про колір шкіри! Поглянь на руки, на обличчя! Я увесь такий!
Тепер, коли він сказав про це, я справді помітив, що його обличчя й долоні покреслені чорно-сірими смугами.
— От що! — сказав я. — Ну, й що тут такого? Я думав, ти зробив це навмисне.
У відповідь Гірнек по-дурному схлипнув. Хлопець надто засидівся на самоті. Я не дав йому часу заговорити.
— Це Чорна Молотарка, еге ж?—провадив я. — То послухай: люди племені Банджа з Великого Зімбабве раніше користувались нею — разом з іншими закляттями, — щоб стати більш привабливими. Вважалося шиком, щоб наречений був розписаний смугами перед весіллям. Жінки теж прикрашали себе таким способом, але тільки в окремих місцях. Дозволити собі таке могли хіба що багатії, бо чаклуни лупили за це, як за рідного батька. Будь-що, з точки зору племені Банджа, ти — справжній красень, — я трохи помовчав. — Крім хіба що волосся — це просто страхіття. Та, з іншого боку, в мого хазяїна волосся аж ніяк не краще, і це не заважає йому вештатись вулицями серед білого дня. Гаразд, — я почув, як унизу ляснули двері, — нам пора. Боюся, що шукати штани вже нема часу. Твоя піжама, сподіваюсь, не злетить від зустрічного вітру.
Я стрибнув до нього. Хлопчина зі страху впав зі стільця й поповз убік.
— Ні! Облиш мене!
— Пробач, не можу.
Хлопець галасував, а я чув, що внизу хтось ходить.
— Пробач, у мене просто немає вибору.
Ґава зіскочила на підлогу й почала змінювати подобу. Невдовзі вона виросла до велетенських розмірів. Хлопчисько заверещав і кинувся до дверей. Знизу долинув вереск у відповідь — він лунав по-материнському. Я почув важкі кроки на сходах.
Якуб Гірнек уже вхопився за клямку, та не встиг крутнути нею. Величезний золотий дзьоб ухопив його за комір халата: лапи зі сталевими кігтями шматували килим і дряпали дошки підлоги. Хлопчина підлетів і завис у повітрі, мов безпорадне цуценя в зубах матері. Помах могутніх крил розкидав лоточки, й камінці дощем розлетілися по кімнаті. Війнуло вітром; хлопець опинився біля вікна. Крило з пурпуровим пір’ям огорнуло й заховало його. Шибка у вікні брязнула, в обличчя Якубові вдарив холодний вітер. Хлопець скрикнув, відчайдушно заборсався — й зник.