Якби хтось підійшов до вікна, він нічого не почув і не побачив би, крім тіні велетенського птаха, що ковзнула травою, й шалених зойків, які помалу вщухали в небі.
38
Того дня Кіті тричі пройшла повз "Кав’ярню друїдів". Перші два рази вона не побачила нічого й нікого цікавого, та за третім разом їй пощастило. За натовпом галасливих європейських туристів, що зайняли кілька столиків скраю, вона розгледіла спокійну постать пана Гопкінса, що незворушно сидів сам-один і вимішував ложечкою своє "еспресо". Він, здавалося, повністю поринув у це заняття — і машинально підкладав цукор, грудку за грудкою, в чорну кавову суміш, проте не відсьорбнув ні краплі.
Кіті довго спостерігала за ним із затінку статуї, що стояла в центрі Трафальгарської площі. Обличчя пана Гопкінса видавалося, як завжди, незворушним і цілком байдужим. Кіті ніяк не могла вгадати, що в нього на думці.
Тепер, коли її зрадили батьки, дівчина почувалася ще безпораднішою й самотнішою, ніж будь-коли. Друга голодна ніч у коморі переконала її, що слід звернутися до єдиного спільника, який у неї залишився. Вона була певна, що Нік заховався десь в укритті. Та, можливо, саме з паном Гопкінсом, який завжди тримався трохи осторонь решти Спротиву, ще пощастить зв’язатися.
І справді, він був тут і чекав у призначеному місці. Та все ж таки Кіті не поспішала підходити до нього, сповнена сумнівів.
Може, пан Гопкінс і не винен, що пограбування скінчилося катастрофою. Можливо, в жодному з тих давніх документів, які він студіював, не було згадки про Ґледстонового слугу. Проте Кіті чомусь здавалося, ніби саме його стримані, обдумані поради стали причиною жахливих подій у склепі. Саме пан Гопкінс звів їх з отим невідомим добродійником; саме він допоміг опрацювати увесь план. І врешті його відомості виявились у кращому разі неповними. У гіршому ж разі — саме він необачно підвів під небезпеку їх усіх.
Та зараз, коли всі її товариші загинули, а їй самій наступали на п’яти чарівники, Кіті не мала вибору. Отож вона вийшла з-за статуї й подалася через площу до столика пана Гопкінса.
Не вітаючись, дівчина відсунула стілець і сіла. Пан Гопкінс підняв голову і, мішаючи далі каву, оглянув Кіті блідо-сірими очима. Його ложечка тихенько шкряботіла об стінки чашки. Кіті байдуже дивилася на нього. Підбіг догідливий офіціант. Дівчина мимохідь щось замовила й зачекала, поки той піде. Вона досі мовчала.
Пан Гопкінс вийняв ложечку, постукав нею об вінця чашки і акуратно поклав на стіл.
— Новини я чув, — різко промовив він. — Я вчора шукав вас цілий день.
— І не тільки ви, — сумно посміхнулася Кіті.
— Дозвольте мені сказати відразу... — пан Гопкінс замовк: до столика підійшов офіціант, урочисто поставив перед Кіті молочний коктейль, булочку в цукровій поливі й пішов собі. — Дозвольте мені сказати відразу, як... як я страшенно шкодую. Це просто жахлива трагедія.
Він знову помовчав. Кіті поглянула на нього.
— Якщо це втішить вас, мій... добродійник не тямив себе з горя.
— Дякую, — відказала Кіті. — Ні, не втішить.
— Ті відомості, які ми мали — й повністю надали їх панові Пенніфізеру, — ані словом не згадують про будь-якого сторожа, — спокійно провадив пан Гопкінс. — Про Чумне Закляття — так, але не більше. Якби ми це знали, то нізащо не зважилися б на такий план.
Кіті мовчки дивилась у склянку з коктейлем: говорити їй не хотілося. Зненацька вона відчула себе цілковито хворою.
Пан Гопкінс позирнув на неї:
— А всі інші?.. — він ще раз помовчав. — Ви — єдина, хто...
— А я думала, — гірко відповіла Кіті, — що ваші хитромудрі джерела новин уже повідомили вас про все, — вона зітхнула. — Нік теж уцілів.
— Та невже? Справді? Гаразд, гаразд... Де ж він?
— І гадки не маю. Мені до цього байдуже. Він утік, поки всі інші билися.
— Так, так. Зрозуміло...
Пан Гопкінс знову заходився крутити в пальцях ложечку. Кіті втупилася в землю. Тепер вона розуміла, що не знає, про що його просити. Він так само розгублений, як і вона. Погана річ: тепер, здається, вона справді залишилася сама.
— Зараз це, звичайно, не має значення, — заговорив нарешті пан Гопкінс, і щось у його тоні змусило Кіті пильно поглянути на нього. — Враховуючи природу трагедії, яка відбулася, все це тепер не має значення, але все ж таки... За всієї цієї небезпеки, якої ви так несподівано зазнали, й за всього лиха від утрати стількох чудових товаришів — чи вдалося вам винести з могили щось цінне?