Усміхнений Якуб біжить їй назустріч. Важка й суха дерев’яна бита в руці.
Удар! Перемога! Вона пританцьовує з радощів...
І далекий брязкіт скла.
Як вони бігли, як тріпотіли їхні серця! А потім — ця тварюка на мості...
Кіті протерла очі кінчиками пальців. Ні, хіба все почалося саме того страшного дня? Перші тринадцять років свого життя вона нічого не знала про справжню сутність влади чарівників. А може, знала — тільки не усвідомлювала. Бо тепер, озираючись назад, вона бачила, що різні сумніви та здогади закрадалися в неї ще задовго до того...
***
Чарівники давно вже перебували в зеніті своєї величі, й ніхто не пам’ятав часів, коли все було по-іншому. Звичайному простолюду здебільшого не доводилося стикатися з чарівниками — ті трималися віддалік, мешкаючи або в центрі міста, або в передмістях, де вздовж широких зелених бульварів стояли мовчазні вілли. А між центром і передмістями тяглися вулиці, захаращені крамничками, фабриками й похмурими цегляними будинками. Часом чарівники проїздили тут своїми великими чорними автомобілями, та частіше про них нагадували тільки кулі-шпигуни, що раз по раз пролітали над вулицями.
— Кулі охороняють нас, — пояснив Кіті батько одного вечора, коли велика червона кулька проводжала дівчинку додому аж від самісінької школи. — Не бійся їх. Якщо ти хороша, вони не завдадуть тобі шкоди. їх повинні боятися погані людини — злодії і шкідники.
Проте Кіті все одно було страшно, й після того за нею вві сні частенько ганялися вогняні кулі.
Її батьки, одначе, не поділяли доньчиного страху. Ні тато, ні мама не були надміру вразливими, та водночас вони добре розуміли, який великий Лондон і яке маленьке місце вони посідають у ньому. Зверхність чарівників вони сприймали як щось природне — і незмінність цієї влади була їм цілком до душі. Часом вони навіть захоплювались нею.
— За нашого прем’єр-міністра я життя віддам! — казав часом батько. — Це велика людина!
— Він тримає цих чехів у шорах, — підтакувала мати. — Якби не він, їхні гусари давно б уже гарцювали Клепгемським проспектом. Тобі ж цього не хотілося б, любонько?
Так, Кіті, напевно, цього не хотілося б.
їхня родина мешкала в убогому будиночку на півдні Лондона, в передмісті Белгем. Будиночок був маленький: на долішньому поверсі містились вітальня, кухня та крихітна ванна, а на горішньому — невеликий коридорчик і дві спальні, доньчина та батьківська. В коридорчику стояло вузьке високе дзеркало, перед яким щоранку по черзі чепурилася вся сім’я. Батько завжди довго порався зі своєю краваткою. Кіті ніяк не могла зрозуміти, чому він то зав’язує, то розв’язує цю смужку матерії, сюди-туди пересовує її, адже різниці з того не було майже ніякої.
— Зовнішній вигляд — це найголовніше, Кіті, — говорив він, заклопотано вивчаючи кільканадцятий вузол. — На моїй роботі без гарного враження не обійтися.
Батько Кіті був довготелесий, жилавий чоловік з упертим обличчям і простакуватою мовою. Він керував відділом великої універсальної крамниці в центрі Лондона й дуже пишався такою відповідальністю. Очолював він відділ шкіряних товарів: то була велика простора зала з низькою стелею, освітлена помаранчевими лампами й заповнена дорогими шкіряними торбинками та валізами. Шкіряні товари вважалися за розкіш, тож і покупцями цього відділу були здебільшого чарівники.
Кіті зо два рази бувала в батька на роботі, й щоразу від набридливого запаху шкіри їй паморочилось у голові.
— Не заважай чарівникам, — повторював батько. — Це дуже поважні особи. Вони не люблять, коли хтось плутається в них під ногами, навіть таке гарненьке дівчатко, як ти.
— А як мені знати, хто чарівник, а хто ні? — питала Кіті. Їй тоді було сім років, і вона справді не зналася на таких речах.
— Ну, чарівники завжди ошатно вбрані, суворі й мудрі з обличчя і часто ходять із гарними ціпками. Від них пахне дорогими парфумами й трішки чарами — магічними пахощами, зіллями... Але якщо ти відчуєш цей запах — це значить, що ти підійшла до них надто близько! Краще зовсім до них не підходь.
Кіті щиро обіцяла, що так і робитиме. Коли покупці заходили до відділу шкіряних товарів, вона ховалася в найдальший куток і звідти зацікавлено оглядала їх. Усі вони справді були ошатно вбрані, з ціпками в руках, а щодо запахів, то за смородом шкіри їх було просто не чути. Та невдовзі дівча навчилося розпізнавати чарівників за іншими прикметами — за особливою холодністю їхніх очей, за владною й суворою поведінкою й за тим, як несподівано напружувався її батько. Щоразу, розмовляючи з чарівниками, він ставав якийсь незграбний, піджак у нього брався зморшками, а краватка нервово ковзала набік. Коли покупці щось казали йому, він тільки вклонявся й кивав. Хоч які непомітні були ці прикмети, Кіті їх вистачало: вони засмучували й навіть гнітили її, хоч мала й сама не знала, чому.