Якуб Гірнек жалібно підняв руку:
— Пробачте, сер...
— Що?
— Пане Мендрейку, я трохи змерз...
— То встаньте й погуляйте кімнатою. Тільки щоб я не бачив цих дурних шкарпеток!
Гірнек, щільно закутавшись у шинель, взявся походжати кімнатою; його смугасті, наче льодяники, шкарпетки зухвало визирали з-під піжамних штанів.
— Просто не віриться, що хто-небудь ризикуватиме життям заради такого типа, — зауважив джин. — Навіть на місці рідної матусі я відвернувся б від цього Гірнека!
— Ти не бачив цієї Кіті, — заперечив Натаніель. — Вона прийде по нього.
— Не прийде, — Гірнек тепер стояв біля вікна й почув останні слова. — Колись ми приятелювали, але тепер між нами нічого немає. Я її вже кілька років не бачив.
— І все-таки вона прийде, — наполягав Натаніель.
— Відтоді, як... як моє обличчя було спотворено, — провадив юнак. Голос його тремтів з жалю до себе.
— Слухай-но, ти вже набрид мені! — вибухнув гнівом Натаніель. — Все в тебе гаразд з обличчям! Говорити можеш? Бачити й чути можеш? От і гаразд. Годі нарікати! Мені й гірші лиця траплялися!
— От і я йому те саме казав! — джин недбало підвівся й тихо зіскочив з комода. — Знайшов чого бідкатися! Поглянь на своє обличчя — ти теж назавжди зостанешся таким, однак не боїшся показуватись цілому світу! Що вас обох по-справжньому псує, то це зачіска. Навіть борсучі хвости — й ті бувають охайніші! Ану, дайте мені ножиці й п’ять хвилин часу..
Натаніель вирячив очі. Він спробував навести в кімнаті хоч якийсь лад. Ухопивши Гірнека за комір, він обернув його геть від вікна.
— Ходіть назад до стільця! — гаркнув він. — Сідайте! Ащодо тебе, — звернувся він до джина, — то цю адресу мали передати дівчині кілька годин тому. Напевно, вона вже в дорозі — й з посохом, бо зараз це найпотужніша зброя в її руках. Коли вона з’явиться на сходах, куля-шпигун це помітить, і тут пролунає сигнал тривоги. Ти повинен її роззброїти, тільки-но вона сюди зайде, а потім передати посох мені й запобігти її втечі. Зрозумів?
— Авжеж, начальнику! Ба більше: ти це кажеш уже вчетверте, якщо не вп’яте.
— Найголовніше, пам’ятай про посох. Це надзвичайно важлива річ.
— Кому ж іще знати це, як не мені? Не забувай: я бачив падіння Праги...
Натаніель пирхнув і знову взявся походжати кімнатою. Аж тут із вулиці долинув якийсь гамір. Хлопчина здивовано обернувся до джина:
— Що це таке?
— Голос. Людський.
— Чуєш?.. Знову!
— Хочеш, я погляну? — джин показав на вікно.
— Тільки щоб тебе не помітили!
Хлопчик-єгиптянин побокував до вікна — й пропав. Полотном пробіг жук-скарабей. Десь за вікном спалахнуло яскраве світло. Натаніель нервово тупцяв посеред кімнати:
— Ну, що?
— Здається, прийшла твоя дівчина, — джинів голос лунав ніби здалека. — Може, поглянеш сам?
Рвучко відсунувши полотно, Натаніель визирнув з вікна — саме вчасно, щоб помітити, як ближче до дальнього кінця завулка з’явилась невисока вогненна стіна. Вогонь майже відразу згас. Завулок, щойно безлюдний, був повен тіней — хтось із них біг на двох ногах, хтось на чотирьох, а дехто ніяк не міг обрати, що з цього краще, але все-таки теж вистрибував у яскравому місячному світлі. Щось затріскотіло, потім завило. Натаніель відчув, як блідне його обличчя.
— Хай йому біс! Нічна поліція!
Гримнув ще один вибух. Підлога під ногами здригнулася. Тоненька жвава двонога постать перебігла вулицю і майнула до свіжого отвору в стіні будинку. Один з вовків погнався за нею, та його збило з ніг новим вибухом.
Жук-скарабей підбадьорливо свиснув:
— Яке вдале використання кулі з елементалями! Кмітливе дівча. Та все одно — навряд чи йому пощастить утекти від цілого загону.
— Скільки їх там?
— З десятеро, а може, й більше. Поглянь, онде вони скачуть дахами.
— Гадаєш, вони спіймають її?
— Спіймають і зжеруть. Вони розлючені й жадають крові.
— Гаразд... — Натаніель відійшов від вікна. Він прийняв рішення.
— БартімеусеІ—наказав він. — Піди й забери її. Ми не можемо ризикувати тим, що її вб’ють.