— Якщо це втішить тебе, — мовив демон, не обертаючись, — я знищив отого африта з могили.
Кіті кахикнула, випростала спину, відкинула волосся, що затуляло їй очі. Відповіла вона не одразу. Відчайдушна безнадія, що огорнула дівчину, коли демон поніс її в небо, змінилася раптовою скорботою за втраченими друзями. Кіті тепер було самотньо й наморочилось у голові. І все ж таки вона намагалася зосередитись.
Тікати? Так, можна спробувати втекти... Та не можна забувати про Якуба — треба його дочекатися. Якщо він, звичайно, справді прийде... Кіті спохмурніла: тут їй доводилось вірити демонові на слово. Може, все-таки краще втекти?.. Вона озирнулася, шукаючи натхнення.
— Ти вбив його? — байдуже запитала вона. — Як?
Поблизу було видно сходи: отже, вона принаймні на другому поверсі. Більшу частину вікон заколочено...
— Утопив у Темзі. Після стількох літ він геть збожеволів. Прив'язав свою сутність до Ґледстонових кісток. І не хотів — чи не міг — звільнитися. Сумна історія, але так уже вийшло. Він загрожував усьому живому — і джинам, і людям, — тож нехай краще спочиває на глибині в кількасот метрів.
— Умгу, зрозуміло...
Ось недалеко розбите вікно: може, вдасться вискочити надвір через нього. Демон, звичайно, може застосувати якусь магію, але стійкість допоможе їй — вона прорветься. Вискочить на вулицю, десь заховається...
— Сподіваюсь, ти не чинитимеш нічого необачного, — мовив зненацька хлопчина-єгиптянин.
Кіті винувато здригнулася:
— Ні.
— Щось ти задумала — це чути з твого голосу. Не роби цього. Я не вдаватимусь до магічної зброї. Я багато чого надивився. І твої здібності теж мені відомі — я вже бачив таке раніше. Я просто жбурну в тебе цеглиною, й квит.
Кіті прикусила губу й неохоче облишила думку про втечу... одначе ненадовго.
— Як це — «бачив таке раніше»? — запитала вона. — Тоді, в провулку?
Хлопчина позирнув на неї через плече:
— І тоді, звичайно, теж. Твої приятелі витримали досить потужне Пекельне Закляття. Проте я мав на увазі — раніше, задовго до того, як ваші дорогенькі лондонські чарівники задумали стрибнути вище голови. Часом таке трапляється. Рано чи пізно... До речі, тобі не здається, що цей клятий Мендрейк міг би вже й прийти, враховуючи, що поставлено на карту? Ми тут уже з годину сидимо крячкою.
Кіті насупилась:
— Тобто ти вже зустрічав таких людей, як я?
— Атож! Кількадесят разів. Як я розумію, чарівники не дають вам читати книжки з історії — немає нічого дивного, що ти така незнайка, — демон, не підводячись, обернувся до неї. — А як іще, по-твоєму, занепав Карфаген? А Персія? А Рим? Звичайно, їх оточували вороги, ладні скористатися слабкістю великих імперій, та насправді їх знищили внутрішні чвари. Ромул Авґустул, скажімо, провів половину свого царювання за приборканням власного народу, і увесь цей час Італію грабували вусаті остготи. Імператорські джини, бач, більше не мали влади над плебеями. А чому? Бо серед плебеїв з’явилося багато таких, як ти, — стійких до магії. Вибухи, Потоки, Пекельні Закляття — все це ледве обпалювало їм бороди. Люди врешті це зрозуміли і схотіли добитись якихось прав, скинути чарівників. Запанував такий безлад, що ніхто й не помітив варварських орд, аж поки ті зруйнували Рим, — хлопчина почухав носа. — Як на мене, то було певне полегшення. Новий початок, і таке інше. Після цього у Вічному місті довго-довго не було чарівників.
Кіті розгублено заморгала. Історію вона знала поганенько, тож усі ці імена й назви майже нічого для неї не означали. Проте сама думка була для неї зрозуміла—й від того ще більше несподівана.
— Ти хочеш сказати, що римляни здебільшого були стійкі до магії?
— Аж ніякі Хіба що відсотків з тридцять. Звичайно ж, різною мірою. Для хорошого повстання більше й не треба.
— Але ж нас ніколи не було більше одинадцяти! А Лондон такий величезний!
— Одинадцяти відсотків? Для початку непогано...
— Ні! Одинадцяти осіб! І все!
Хлопчина підняв брови:
— Як на мене, ваша система вербування була не найкраща. З іншого боку, минуло замало часу. Скільки років тому Ґледстон відчинив свою крамничку? Десь із півтори сотні? Ось тобі й відповідь. Стійкість до магії поширюється не так швидко. Чарівники володіли Римом п’ятсот років, перш ніж там почалися народні повстання. В місті накопичується дедалі більше магії. Дедалі більше дітей народжується з тими чи іншими здібностями. Ось ти, наприклад, що іще можеш робити? Бачити нас можеш?
— Ні, — Кіті скривилася. — Це вміли Енн і Фред. А в мене лише... здібність до виживання.