***
Мати Кіті приймала відвідувачів у конторі «Пер Палмера» — старої поважної фірми, що ховалася між численними палітурнями та друкарнями Південного Лондона. Контора постачала чарівникам гусячі пера для їхніх заклять. Писати гусячими перами було важко й незручно, тож чарівники дедалі рідше користувались ними. Службовці самої контори давно вже писали кульковими ручками.
Ця робота дозволяла матері Кіті частенько зустрічатися з чарівниками, бо вряди-годи хтось із них неодмінно заглядав до контори, щоб подивитися нову партію пер. Товариство цих осіб просто-таки захоплювало її.
— Яка вона розкішна! — часом розповідала мати. — Убрана в найкращу червоно-золоту тафту! З самісінької Візантії, я певна! А які величні в неї манери! Тільки лясне пальцями — і всі довкола скачуть, наче ті коники-стрибунці!
— Щось це надто вже нахабно, — озивалася Кіті.
— Ти для цього ще замала, любонько, — заперечувала мати. — Ні, то чудова жінка!..
Одного разу, коли Кіті було вже десять років, вона повернулася зі школи й побачила, як мати плаче на кухні.
— Матусю, що сталося?
— Е-е... нічого. Ой, про що це я? Просто мене трохи скривдили. Кіті, я боюся... боюся, що я втратила роботу. Лишенько, що ж ми скажемо татові?
Кіті посадила матір за стіл, заварила їй чаю й принесла печива. Мати довго схлипувала й бідкалася, та врешті розповіла правду. Старий пан Палмер пішов на спочинок. Його фірму перекупили троє чарівників, які не люблять простолюд. Вони привели з собою нових працівників, а половину попередніх — зокрема й матір Кіті — викинули геть.
— Вони не можуть так чинити! — заперечувала Юті.
— Звичайно, можуть, любонько. Це їхнє право. Вони захищають нашу країну, роблять нас наймогутнішим народом у світі... Тому в них безліч привілеїв! — мати витерла сльози й відсьорбнула чаю. —Та все одно мені трохи кривдно. Після стількох років...
Хоч як то було кривдно, та все одно то був останній день, коли мати Юті працювала в Палмера. Через кілька тижнів її подруга пані Гірнек, так само звільнена з роботи, знайшла їй місце прибиральниці в друкарні. Життя ніби знову налагодилось. Проте Юті не забула нічого.
***
Батьки Юті охоче читали газету «Таймс», яка публікувала щоденні новини про останні перемоги армії. Тут, вочевидь, уже багато років усе тривало як слід: володіння імперії зростали щомісяця, й багатства цілого світу пливли до її столиці. Та цей успіх коштував дорого: газета часто радила читачам стерегтися шпигунів та шкідників, засланих ворожими державами; ці шпигуни, мовляв, можуть спокійно мешкати з вами по сусідству й плекати свої підступні наміри, щоб погубити націю.
— Пильнуй, Юті, — радила доньці мати. — На таких дівчат, як ти, зазвичай не звертають уваги. Може, ти щось і помітиш.
— Еге ж, — похмуро додавав батько. — Особливо тут, у Белгемі.
Передмістя, де жила Юті, було здавна відоме своєю чеською громадою. Вздовж головної вулиці стояли ресторанчики, де подавали чеський борщ; на їхніх вікнах висіли щільні тюлеві завіски, а на підвіконнях стояли мальовані горщики з квітами. Перед ресторанчиками смагляві сиві вусані грали в шахи та скраклі, й численні тутешні фірми належали онукам емігрантів, що перебралися до Англії ще за Ґледстона.
Хоча громада не бідувала (там містилося кілька вельми поважних палітурень та друкарень, зокрема й славнозвісна фірма «Гірнек і сини»), її європейський дух постійно привертав до неї увагу нічної поліції. Дорослішаючи, Кіті поволі звикала до того, як серед білого дня сюди приїздить патруль полісменів у сірій уніформі, вибиває двері й викидає на бруківку речі. Часом поліція забирала з собою в фургон молодих людей; часом якусь родину врешті не чіпали — й вона підбирала розкидане майно. Кіті ці сцени завжди засмучували, хоч як її заспокоював батько.
— Поліції треба заявляти про себе, — пояснював він. — Нагадувати шпигунам, що влада не спить. Повір мені, Кіті: якщо вже вони так чинять, то недарма!
—Але ж це друзі пана Гірнека, тату!
Батько лише кректав:
—То нехай він буде уважнішим, обираючи собі друзів.
З паном Гірнеком, чия дружина допомогла матері Кіті знайти роботу, він завжди поводився якнайчемніше. Родина Гірнеків була високоповажна, й чимало чарівників користувались їхніми послугами. їхня друкарня й палітурня займали велику земельну ділянку біля самісінького будинку Кіті; в них працювало чимало мешканців передмістя. Попри це все, на багатіїв Гірнеки аж ніяк не скидалися: жили вони у великому, безладно спорудженому й занедбаному будинку трохи збоку від дороги. Поряд був садок, зарослий травою й лавровими кущами. Кіті помалу вивчила як слід усі закутки цього садка — завдяки своїй дружбі з Якубом, наймолодшим сином пана Гірнека.