Аж тут у повітрі перед ним з’явилася зелена драглиста стрічка, яка щільно обкрутилася навколо його голови, боляче стягнувши її й заліпивши рота. Пан Мортенсен опустив руку:
— Будь ласка, Дювалю, далі.
— Дякую, — начальник поліції змахнув руками. — І що ж? Спочатку ми з панною Фаррар вважали, що ця дивовижна смуга невдач — просто наслідок Мендрейкової недосвідченості. Та потім подумали: чи не може це бути чимось більшим? Чи не може цей талановитий і амбітний юнак бути учасником якоїсь серйознішої змови? Ми почали придивлятися до нього. Після зруйнування музею він влаштував оту сумнівну подорож до Праги, де — хоч у тамтешніх його діях зостається чимало непевного — зустрічався з іноземними чарівниками. Еге ж, це просто жах, панно Малбінді! Хтозна, якої шкоди завдав цей хлопчисько, які таємниці він виказав? Відомо тільки, що під час візиту пана Мендрейка було вбито одного з наших кращих празьких шпигунів, людину, яка вірно служила нам стільки років!
Міністри глухо загомоніли. Пан Дюваль затарабанив по столу товстими, наче сосиски, пальцями:
— Мендрейк поширював неймовірні чутки щодо лондонських атак, наголошуючи, що за ними може стояти ґолем — так, панно Малбінді, ви добре розчули: саме ґолем! Хоч як це смішно, він, вочевидь, легко забив баки бідолашній Джесіці й використав побрехеньку про ґолема як привід до своєї празької подорожі. Він повернувся без жодного доказу своїх безглуздих припущень, і невдовзі — як ми щойно чули — був спійманий на зносинах із Спротивом і ворожих діях щодо нашої поліції! Цілком зрозуміло, що він хоче привласнити Ґледстонів посох! Можливо навіть, що саме він і під’юдив зрадників розграбувати могилу! Я пропоную негайно відпровадити пана Мендрейка до Тауера й піддати належному допиту. Ба більше, я беруся взятися за це сам.
Цього разу гомін був схвальним. Пан Деверо стенув плечима. З міністрів лише панна Вайтвел сиділа мовчки, з кам’яним обличчям. Гладкий Фрай, міністр закордонних справ, сказав:
— От і гаразд. Мені цей хлопчисько ніколи не подобався. В нього надто довге волосся й нахабне лице. Які методи ви збираєтеся застосувати, Дювалю?
— Може, Колодязь Каяття? Занурити його туди аж по самісінький ніс, хай повисить так із ніч. Це зазвичай додає зрадникові балакучості, якщо, звичайно, мурени не відкусять йому язик...
Фрай кивнув:
— Так, мурени... До речі, як щодо другої вечері?
Пан Мортенсен подався вперед:
— А Підйомна Лебідка, Дювалю? Теж дуже дієвий спосіб...
— Як на мене, найкраще — це Скорботна Куля. Випробуваний метод...
— А може, по кілька годин того й того?..
— Можна. То я заберу цього мерзотника, Руперте?
Прем’єр-міністр замислено надув щоки, глибше вмостився в кріслі і з ваганням промовив:
— Гадаю, що так, Генрі. Гадаю, що так.
Пан Дюваль ляснув пальцями. З темного кутка виступили четверо нічних полісменів — один за одного кремезніший. Крокуючи в ногу, вони рушили до полоненого: їхній начальник тим часом діставав з-за пояса вузенькі срібні кайданки. На це Натаніель, який і до того вже відчайдушно борсався й вимахував руками, зреагував так бурхливо, що з-під кляпа вирвався приглушений крик. Прем’єр-міністр ніби щось пригадав. Він підняв руку:
— Хвилинку, Генрі. Нехай юнак скаже щось на свій захист.
Начальник поліції нетерпляче насупився:
— Чи варто, Руперте? Стережіться. Це чортеня напрочуд хитре.
— Це вже мені вирішувати, Генрі.
Пан Деверо поглянув на Мортенсена: той знехотя махнув рукою. Драглистий кляп зник з Натаніелевого рота, залишивши по собі гіркий присмак. Хлопець дістав з кишені носовичок і витер з лоба піт.
— Ну, то кажіть! — мовив Дюваль. — І пам’ятайте: ніякої брехні!
Натаніель випроставсь і облизав губи. В очах старших чарівників він бачив лише ненависть, за винятком, можливо, самого пана Деверо: тепер це було його єдиною надією. Він помітив у прем’єровому погляді якесь вагання, змішане з крайнім роздратуванням. Натаніель кахикнув. Він давно пишався своїми зв’язками з головою уряду. Тепер настала пора випробувати їх.
— Дякую, сер, що ви надали мені слово, — почав він. Хлопець намагався говорити невимушено і впевнено, та голос його раз по раз зривався. Сама тільки думка про Дім Переконання — частину Лондонського Тауера, відведену для допиту в’язнів, — змушувала його тремтіти. Еге ж, Бартімеус мав рацію: Натаніелеві дії справді зробили його мішенню для своїх ворогів. Залишилось хіба що одне—відбалакатись.
— Звинувачення пана Дюваля необгрунтовані, — провадив він. — А панна Фаррар, здається мені, трохи перестаралася. Сподіваюся, ще не пізно виправити ту шкоду, якої вони завдали нам.