Він почув, як Джейн Фаррар тихо пирхнула десь поряд. Пан Дюваль заперечливо гаркнув, однак єдиний погляд прем’єр-міністра змусив його замовкнути. Натаніель, уже трохи сміливіше, провадив:
— Моя подорож до Праги ніяк не стосується історії з тією дівчиною, сер. Так, це правда: я вважаю, що більша частина атак, які відбулися в Лондоні, — це робота ґолема. Проте я ще не закінчив розслідувати цю справу. А тим часом я використав цього парубійка, — він кивнув у бік Гірнека, — щоб виманити зрадницю Кіті Джонс з її схованки. Це її давній спільник, і я запідозрив, що вона спробує врятувати його. А опинившись у моїх руках, вона невдовзі розповіла б, де зараз посох, який я потім мав намір передати до ваших рук. Поява вовків панни Фаррар цілком зруйнувала мій задум. Я сподіваюсь, що їй буде винесено сувору догану.
Джейн Фаррар гнівно скрикнула:
— Але ж мої люди вже спіймали дівчину! А ваш демон поніс її геть!
— Авжеж, — Натаніель аж сяяв лагідністю. — Бо ваші люди розірвали б її на шматки. Вони жадали крові. Як би ми тоді відшукали посох?
— Це службовці імперської поліції, підпорядковані безпосередньо панові Дювалю!..
— Отож-бо. Важко навіть уявити жорстокішу та безладнішу організацію, — продовжував свій наступ Натаніель. — Так, сер, я визнаю, що діяв надто потаємно, — запобігливо провадив він, звертаючись до пана Деверо. — Бо я розумів, що це вельми дражлива справа. Ця дівчина вперта й свавільна. Щоб роздобути посох, слід було чинити вкрай обачно. За його повернення я мав намір запропонувати їй відпустити цього парубчака. І боявся, що пан Дюваль — із його звичною незграбністю — може все зіпсувати. Так воно, на жаль, і сталося.
Лють начальника поліції являла собою досить-таки яскраве видовище. Його смагляве обличчя почервоніло, мов буряк, жили на шиї й руках розбухли, наче причальні канати, а нігті— які немовби подовшали за останню хвилину, — глибоко встромились у стіл. Він ледве міг говорити—так його душив гнів.
— Охороно! Хапайте цього клятого хлопчиська! Зараз я візьмуся за нього!
— Не забувайтеся, Генрі, — голос пана Деверо був тихий, та в ньому лунала чітка погроза. — Право судити й милувати в нашім уряді належить мені, й саме я вирішуватиму Мендрейкову долю. Ваші звинувачення мене аж ніяк не переконують. Джоне! — провадив він. — То ця дівчина, Кіті Джонс, зараз перебуває під наглядом вашого демона?
— Так, сер.
Натаніелеве обличчя напружено витяглося. Він ще не вирвався на волю — тінь Колодязя Каяття ще тяжіла над ним. Зараз слід було діяти якнайобачніше.
— Я відіслав її до безпечного місця, де міг би довести свій задум до кінця. Сподіваюся, що вся ця тяганина не зруйнує його.
— То ви збиралися повернути посох мені? — запитав Деверо, скоса спостерігаючи за хлопцем.
— Звичайно, сер! Я сподівався врешті побачити його в урядовій скарбниці! Поряд з Амулетом Самарканда, сер!
Натаніель у чеканні прикусив губу. Авжеж, то був його козир: викравши Амулет, він урятував Деверо життя — й не можна було дозволити, щоб прем’єр-міністр забув про це.
— Можливо, мені й пощастить, сер, — додав він. — Якщо я відведу цього Гірнека до дівчини й пообіцяю безпеку їм обом, то вона, сподіваюсь, поверне мені посох уже за годину.
— А дівчина? Вона залишиться на свободі?
— Ні, сер, — усміхнувся Натаніель. — Тільки-но я отримаю посох, ми зможемо спокійно допитати їх, разом з Гірнеком.
Усмішка хлопця тут-таки згасла, коли Якуб Гірнек копнув його в гомілку.
— Цей хлопчисько — зухвалий брехун! — до пана Дюваля повернулася його колишня впевненість. — Руперте, ви ж не повірите...
— Я прийняв рішення, — прем’єр-міністр подався вперед і стулив пальці дашком. — У минулому Мендрейк уже доводив нам свою цінність і відданість. Отож усі сумніви варто витлумачити на його користь. Повірмо йому на слово. Нехай він принесе посох. Якщо він це зробить, ми пробачимо йому всі потаємні дїї. Якщо ж ні, то я прийму вашу версію, Генрі, і ув’язню Мендрейка в Tаyepi. Вдалий компроміс? Усі задоволені? — він з усміхом оглянув насупленого пана Дюваля й позеленілого зі страху Натаніеля. — От і гаразд. Мендрейк може йти собі. Тут ніби хтось згадував про вечерю? Почнімо з візантійського вина!
Залом промайнув теплий вітерець. Невидимі раби виступили вперед, несучи кришталеві келихи й карафки з вином абрикосового кольору. Джейн Фаррар нахилилась, коли повз її голову пролетів таріль ковбасок із дичини.
— Але ж, сер! Невже ми дозволимо, щоб Мендрейк вирушив туди сам?!