***
Як на свої літа, Кіті була рослява й щороку підростала дедалі більше. Її струнку постать було важко розгледіти за шкільним жакетиком і широкими штаньми. До того ж вона була дужча, ніж видавалося зовні. Багатьом хлопчакам доводилося шкодувати за кпини на її адресу: Кіті не марнувала слів там, де годилося дати добрячого стусана. Волосся в неї було темно-каштанове, майже чорне, й трохи кучерявилось лише на кінчиках. Кіті стриглася коротше за інших дівчат.
Очі вона мала карі, брови — чорні й густі. На її обличчі завжди можна було прочитати всі-всі думки, а оскільки ці думки мінялися досить-таки стрімко, то брови й вуста теж ворушилися без упину.
— Твоє обличчя ніколи не буває одним і тим самим, — зауважив колись Якуб. — Стривай, це ж комплімент! — поспіхом додав він, помітивши, як Кіті насупилася.
Кілька років вони вчилися в одному класі, намагаючись видобути хоч що-небудь корисне з безладного тягаря знань, яким навантажували дітей простолюду. Тут особливо заохочувались заняття ремеслом, бо в майбутньому цих дітей чекали фабрики, заводи й майстерні. їх навчали гончарської, теслярської, слюсарської справи та основ математики. Викладали тут також креслення, вишивання й куховарство. Тих, хто мав, на зразок Кіті, хист до слова, навчали читання й письма — з умовою, що згодом діти використають ці вміння на посаді, скажімо, секретаря.
Одним з найважливіших предметів була історія: учням щодня розповідали про блискучий розвиток славетної Британської імперії. Уроки історії подобались Кіті: там багато говорилося про магію й далекі країни. Проте вона відчувала, що розповідають їм аж ніяк не все, тому частенько піднімала руку.
— Чого тобі ще, Кіті?
У голосі вчителя лунало роздратування, хоч сам він, зрозуміло, приховував це, як міг.
— Пробачте, сер... чи не могли б ви більше розповісти нам про той уряд, що скинув пан Ґледстон? Ви казали, що тоді в нас уже був парламент. Зараз у нас теж є парламент. Хіба той старий парламент був гірший?
— Кіті, якби ти слухала уважно, то пам'ятала б, що я про це вже розповідав! Старий парламент був не гірший, а просто слабший. Там засідав простолюд—такий, як ми з вами, — що не мав жодних магічних сил. Розумієш? Тому нам і дошкуляли сусідні, дужчі країни, а парламент нічого не міг удіяти, щоб покласти цьому край. А найнебезпечнішою країною була тоді... яка? Ану, Якубе, скажи!
— Не знаю, сер...
— Відповідай гучніше, хлопчику, не бурмочи собі під ніс! Тобі, Якубе, сором цього не знати. Звичайно, Священна Римська імперія! Твої предки! Чеський цісар правив майже всією Європою зі свого замку в Празі. Він був такий гладкий, що сидів на золотому троні з залізними коліщатками, й білий віл возив той трон замковими коридорами. А коли цісар бажав вийти надвір, його спускали спеціальним сталевим ліфтом! Він мав великий пташник із папугами і щовечора стріляв одного з них собі до столу... Бачу, діти, як вам це бридко. Отака людина правила тоді Європою, а наш старий парламент був безпорадний! Бо під цісарським началом служило ціле збіговисько чарівників — злих і жадібних, а їхній проводир Ганс Майрінк був навіть упирем. їхні війська... Що тобі ще, Кіті?
— Сер, якщо наш парламент був такий безпорадний, чому ж отой гладкий цісар не загарбав Британію? Адже він міг це зробити! Чому?
— Кіті, я ж не чарівник! Я не можу відповідати на два запитання водночас!.. Прага завжди була ледачкувата. Цісар тільки й знав, що заливатись пивом та обжиратись! Та рано чи пізно — повірте мені! — він звернув би свою лиховісну увагу й на Лондон. На наше щастя, в Лондоні тоді теж було кілька чарівників, і бідолашні немічні міністри часом радилися з ними. Одним з цих чарівників був пан Ґледстон. Він побачив наше скрутне становище — й вирішив завдати удару на випередження. Всі пам’ятаєте, діти, що він зробив? Ану, Сильвестре, скажи!
— Він переконав міністрів віддати йому владу, сер. Одного вечора він прийшов до них і говорив так переконливо, що його негайно обрали прем’єр-міністром.
— Правильно, Сильвестре, молодець! Заробляєш одну зірочку... То була так звана Ніч Великої Ради. Після тривалих суперечок у парламенті Ґледстонова красномовність узяла гору, й міністри одноголосно передали йому верховну владу. Вже наступного року він, щоб захистити нашу країну, виступив у похід проти Праги й скинув цісаря... Що тобі, Ебіґайл?