— Отож-бо. Про що це я?.. Злий на тебе... Двоє ягняток, дівчисько та джин...
Він, здавалося, геть заплутавсь у своїх міркуваннях.
Кіті показала великим пальцем на чарівника Мендрейка: — А він?
Мендрейк здригнувся:
— Я ніколи не бачив цього пречудового африта! Чого йому злитись на мене?
Вогники в очних ямках черепа спалахнули дужче:
— Еге ж, якщо не рахувати того, що в тебе мій посох! Це тобі не дурничка! Ба більше — ти сам хочеш ним скористатись! Так! І не заперечуй — ти ж чарівник!
Його обурення варто було під’юдити. Кіті кахикнула:
— Це він наказав мені вкрасти його. Це все його провина!
І Бартімеуса теж він нацькував на тебе...
— Та невже? — кістяк пильно поглянув на Джона Мендрейка. — Цікаво... — він знов обернувся до Бартімеуса: — Вона каже правду? Оцей дженджик із посохом — твій хазяїн?
Хлопчик-єгиптянин переконливо вдав збентеження:
— Боюся, що так...
— Те-те-те! Отакої! Нічого, не хвилюйся. Його я теж уб’ю — після тебе.
Не договоривши, кістяк підняв пальця. Зелена блискавка вдарила в те місце, де щойно стояв демон, та хлопчина вже зник—він пішов перевертом над бруківкою й зручно приземлився на сміттєвий бак біля сусіднього будинку. Кіті, Якуб і Джон Мендрейк водночас обернулись і кинулись навтікача в бік арки, що вела від покинутих стаєнь до вулиці. Кіті була найпрудкіша, тож саме вона побачила першою, як зненацька спохмурніло довкола: вранішнє сонце трохи згасло, ніби хтось висотував його світло. Дівчина зупинилася. Крізь арку до провулка лізли звивисті, тонкі щупальця пітьми, а за ними з’явилася темна хмара. Вулиця пропала з очей; провулок виявився ніби відтятим від навколишнього світу.
Що ж тепер робити? Кіті безпорадно перезирнулася з Якубом і поглянула назад. Хлопчина-єгиптянин, у якого виросли крила, тепер пурхав двором, утікаючи від стрибків кістяка.
— Не підходьте до цієї хмари! — тихо й нервово промовив Джон Мендрейк. Він стояв поруч, вирячивши очі, й поволі задкував. — Це небезпечно!
— Хіба тобі не байдуже? — пирхнула Кіті, однак теж почала задкувати.
Хмара тяглася до них. Її оточувала мертва тиша; війнуло запаморочливим запахом вогкої землі.
Якуб торкнувся її руки:
— Ти чуєш?..
— Так.
З глибини навислої тіні долинули важкі кроки. Щось наближалося.
— Треба тікати, — сказала Кіті. — Мерщій до підвалу!
Вони обернулися й кинулися до сходів, що вели до комори пана Пенніфізера. З іншого кінця двору кістяк, що даремно витрачав свої блискавки на спритного й верткого демона, помітив їх—і ляснув у долоні. Земля під ногами здригнулася. Одвірок біля входу в підвал переломився, й на сходи впала добряча тонна цегли. Коли курява вляглася, дверей більше не було.
Кістяк вистрибом рушив до них.
— Цей клятий демон надто спритний, — мовив він. — Я передумав. Першими будете ви двоє.
— А мене за віщо? — зойкнув Якуб. — Я ж нічого не робив!
— Знаю, дитинко, — кістяк блиснув очними ямками. — Але ти повен життя. А мені — після стількох годин під водою — треба підживитись.
Він простяг руку — й тільки тепер помітив чорну хмару, що повзла двором і висотувала з повітря світло. Кістяк утупився в темряву, роззявивши рота.
— Отакої... — тихо промовив він. — А це що таке?
Кіті з Якубом притулилися до стіни. Кістяк не звернув на це уваги. Він крутнув тазом, обернувся до хмари й вигукнув щось незрозумілою мовою. Кіті відчула, як поруч із нею здригнувся Якуб.
— Це по-чеськи, — прошепотів він. — Щось ніби: «Я кидаю тобі виклик!»
Череп обернувся на сто вісімдесят градусів і вирячився на них.
— Пробачте, дітки. Зачекайте хвилинку. Тут у мене одна незакінчена справа. Півсекундочки, і я візьмуся за вас. Чекайте тут.
Клацаючи кістками, він побокував і встав посеред двору, не зводячи очних ямок із хмари. Кіті спробувала зосередитись. Вона озирнулася довкола. Вулицю геть поглинув морок; сонце перетворилось на примарний диск, ледве помітний на небі. Вихід з провулку перегороджувала щільна пітьма, з інших боків були суцільні стіни й заґратовані вікна. Кіті вилаялась. Якби вона мала хоч одну кулю, можна було б пробити собі дорогу, а тепер вони сиділи тут безпорадні, мов щури в пастці.
Вони відчули порив вітру, й на землю біля них легенько сіла крилата постать. Демон Бартімеус згорнув за спиною свої прозористі крила й ласкаво кивнув їй. Кіті зіщулилась.
— Не хвилюйся, — мовив хлопчина-єгиптянин. — Я дістав наказ: не дати вам утекти цим автомобілем. Якщо ти наблизишся до нього, мені доведеться зупинити тебе. А так — роби собі, що заманеться.