Кіті насупилася:
— Що тут коїться? Звідки ця темрява?
Хлопчина скрушно зітхнув:
— Пам’ятаєш, я згадував про ґолема? Оце він і є. Хтось вирішив утрутитись. А чому — не треба й гадати. Через цей клятий посох. До речі... — він примружив очі. — Що він там... О, ні! Тільки не кажіть, що він... Ні, все ж таки... От малий дурень!
— Хто?
— Мій любий хазяїн! Він намагається скористатись посохом!
Навпроти — недалеко від автомобіля — стояв, тулячись до стіни, чарівник Джон Мендрейк. Не звертаючи уваги на кістяк — той зараз скакав туди-сюди бруківкою, лаючи на всі заставки чорну хмару, — він стояв, спираючись на посох і понуривши голову; очі його були заплющені, наче він дрімав. Кіті здалося, що його губи ворушаться: він ніби шепотів якісь слова.
— Недобре це скінчиться, — зауважив демон. — Якщо він спробує скористатись посохом за допомогою простої формули — без заклять Підкріплення й Мовчання, — то матиме велику халепу. Він навіть не знає, яку силу містить цей посох. Силу принаймні двох маридів. Він надто амбітний — це його вічна проблема... — демон скрушно хитнув головою.
Кіті майже нічого з цього не зрозуміла, та й не дуже прагнула.
— Будь ласка, Бартімеусе... тебе ж так звуть? Скажи, як нам звідси вибратися? Чи можеш ти допомогти нам? Скажімо, пробити стіну?
Темні очі хлопчини пильно поглянули на неї:
— А навіщо? Чому я повинен це робити?
— Ну... ти... ти ж не хочеш нам зла? Ти лише виконував накази...
Вона говорила не дуже впевнено. Хлопчина спохмурнів:
— Я — злий демон. Ти сама казала так. Та навіть якби я й хотів допомогти вам, зараз не варто привертати до себе увагу. Наш приятель-африт поки що не забув про нас... Він пригадав облогу Праги, де такі самі ґолеми наводили страх на Ґледстонове військо.
— Він щось робить, — прошепотів Якуб. — Кістяк...
— Еге ж. Нахиліться.
Чорна хмара на кілька секунд зупинила своє просування, ніби витівки кістяка, що вистрибував попереду, спантеличили її. Та невдовзі вона немовби прийняла рішення. Темні щупальця потяглися в бік Мендрейка з посохом. Проте й кістяк не зволікав: він підняв руку. З руки вилетів осяйний потік блідого світла і вдарив у хмару. Пролунав глухий удар, наче вибух за міцними дверима; клапті чорної хмари полетіли на всі боки, звиваючись і танучи в теплому промінні вранішнього сонця, що зненацька спалахнуло з новою силою.
Бартімеус схвально мугикнув:
— Непогано, непогано. Та це йому не допоможе.
Якуб з Кіті затамували подих. Тепер, коли хмара розвіялась, вони побачили серед двору велетенську постать — трохи схожу на людську, проте водночас набагато більшу й масивнішу, з незграбними кінцівками та схожою на кам'яну плиту головою, що сиділа просто на плечах. Позбавлений хмари, ґолем немовби розгубився. Він без ладу вимахував руками, ніби намагався зібрати розвіяну темряву докупи. Коли йому це не вдалося, він, анітрохи не зважаючи на переможні вигуки кістяка, важко попрямував далі.
— Мендрейкові слід поспішити з цим закляттям... — зауважив Бартімеус. — Ого! Знову наш Гонорій!
— Геть! — розлігся двором вигук кістяка. — Посох — моя власність! Я кидаю тобі виклик! Не для того я сторожив його понад сотню років, щоб якийсь боягуз викрав його в мене! Я бачу, як ти зириш на мене крізь це око! Я вирву його і роз чавлю в кулаці!
Сказавши це, він пустив у ґолема ще кілька магічних бли скавок. Та ґолемові вони, здається, не завдали жодної шкоди.
Кам'яна постать наближалася. Тепер Кіті чітко бачила її голову: дві дірки на місці очей, а посередині лоба — третє око більше і майстерніше виготовлене. Це око оберталося туди сюди й сяяло, наче біле полум’я. Рот так само був лише нерів ною щілиною, цілком непотрібною. Кіті згадала слова демона: десь у цьому страхітливому роті—чарівний рукопис, що надає чудовиську його силу.
Пролунав зухвалий вигук. Африт Гонорій, розлючений тим, що всі його атаки були марні, кинувся навперейми ґолемові. Крихітний на тлі величезної постаті, кістяк зігнув коліна й стрибнув, викинувши з рота й рук промені магічної сили. Він приземлився просто ґолемові на груди, обхопив кощавими руками його шию, обкрутив ногами торс. Там, де кістяк торкнувся ґолема, знялося блакитне полум’я. Ґолем зупинився, підняв міцну, схожу на кийок руку, і вхопив кістяк за лопатку.
Двоє супротивників завмерли, зчепившись, у мертвій тиші. Полум’я здіймалося дедалі вище. Війнуло смаленим, а потім— нестерпним холодом.
Аж тут долинув гуркіт, спалахнуло блакитне сяйво...
Кістяк розлетівся на шматки.
Уламки кісток градом посипались на бруківку.