Натаніелеві очі підозріливо примружились:
— Що за бридня! Це просто дурниці!
— Знаю, знаю. Навіщо їй знадобилось тебе рятувати? Дивина та й годі, Нате. І все-таки вона врятувала тебе. А якщо ти мені не віриш, то ось тобі доказ.
Джин простяг хлопцеві те, що досі ховав за спиною.
— Ось що вона витягла в нього з рота!
Натаніель відразу впізнав рукопис: він уже бачив такий у Празі. Цього разу однак, пергамент було згорнуто й запечатано чорним сургучем. Хлопець тихенько взяв його, поглянув на роззявлену ґолемову пащу, а потім — знову на сувій.
— Дівчина... — він ніяк не міг цьому повірити. — Але ж я віз її до Тауера... Я переслідував її! Ні... Вона б радше вбила, а не врятувала мене. Я не вірю тобі, джине! Ти брешеш! Вона жива! Вона втекла звідси!
Бартімеус стенув плечима:
— Як собі хочеш. Мабуть, і посох вона залишила тобі, бо ти лежав безпорадний.
— О-о...
Це справді був аргумент. Натаніель насупився. Посох був найголовнішою метою Спротиву. З доброї волі дівчина нізащо його не віддала б. Виходить, вона й справді мертва. Натаніель знову поглянув на рукопис. Несподівано йому сяйнула думка:
— Якщо вірити Кавці, на цьому пергаменті написано ім’я нашого ворога! Ану, погляньмо! Зараз ми дізнаємось, хто стоїть за ґолемом.
— Навряд чи ти встигнеш, — заперечив джин. — Обережно, він уже горить!
Із сумним сичанням з сувою вихопилося жовте полум’я. Натаніель зойкнув і поспіхом кинув пергамент на бруківку. Сувій потроху зменшувавсь і обгоряв.
— Якщо витягти з ґолемового рота рукопис, сила закляття невдовзі його знищить, — провадив Бартімеус. — Нічого. Знаєш, що тепер буде?
— Ґолем зникне?
— Так, але річ не в тім. Спочатку він повернеться до свого хазяїна.
Натаніель вирячився на свого раба: він несподівано все зрозумів. Бартімеус з усмішкою підморгнув:
— Цікаво буде подивитись, авжеж?
— Так, цікаво... — хлопець відчув приплив похмурого збудження. —А ти певен?
— Я вже бачив таке колись у Празі.
— Ну гаразд... — Натаніель переступив через клапті рукопису що курилися димом, і пошкутильгав до ґолема, кривлячись із болю. — Ой, як болить живіт! Ніби на мене щось упало...
—Дивна річ. Чого б це?
— Дурниці... — Натаніель підняв посох. — А тепер погляньмо, — сказав він, знову бокуючи від чудовиська.
Полум’я догоріло. Вітерець розніс попіл двором. У повітрі залишився химерний, неприємний запах.
— Це Кавчина жива кров, — пояснив Бартімеус. — Тепер від неї нічого не залишилося.
Натаніель знову скривився. Коли догорів останній клаптик пергаменту, нерухоме ґолемове тіло здригнулося. Руки поворухнулися, голову ніби труснуло судомою, груди піднялись і тут-таки опустились. Долинуло тихе, ніби передсмертне, зітхання. Запанувала коротка мовчанка — глиняний велетень завмер. Потім з рипінням, мов старе дерево в бурю, величезна спина розігнулася, простягнута рука впала вздовж тіла, й ґолем знову випростався. Він схилив голову набік, ніби в глибокій задумі. Ґолемове око посеред лоба залишалося порожнім і мертвим: розуму, що керував ним, там більше видно не було. Однак тіло ворушилося й далі.
Натаніель із джином побокували, коли чудовисько обернулось і втомлено попрямувало геть із двору. На них воно уваги не звертало. Воно йшло тим самим нестримним, розміреним кроком, що й раніше; здалека могло видатися, що воно по-давньому могутнє. Та насправді воно вже почало мінятися: поверхня тіла взялася дрібними тріщинами. Тріщини почали з’являтись посередині торса, де дотепер був рівний гладенький камінь, і промінцями побігли до кінцівок. Шматочки глини відпадали на бруківку за спиною велетня.
Натаніель і джин поспішали вслід за ґолемом. Хлопцеві боліло все тіло: він спирався на Ґледстонів посох, наче на милицю.
Ґолем пройшов під аркою і опинився на вулиці. Зневажаючи правила вуличного руху, він ступав просто посередині дороги. Перший, хто йому трапився, — плечистий, лисий зеленяр з татуйованими руками, що штовхав перед собою візок з овочами, — жалібно зойкнув і хутко майнув до найближчого провулку. Ґолем не звернув на нього уваги, Натаніель з Бартімеусом — так само. Невеличка процесія рушила далі.
— Якщо припустити, що хазяїн ґолема — один із старілих чарівників... — міркував Бартімеус. — Якщо лише припустити! — то цілком можливо, що ми зараз прямуємо до Вест-мінстера. Аце, до речі, в центрі міста. Ото ми наробимо галасу!
— То й добре,—відповів Натаніель. — Саме цього я й хочу.