Натаніель зітхнув. Яка все-таки шкода, що не можна залишити посох собі!
Ну, та вже нічого. Згодом, коли він поверне собі ласку Деверо, все буде можливо... Головне — терпіння. Треба просто зачекати.
Нарешті вони звернули на короткий узвіз між двома бетонними вартовими вежами, що вів на сам Вестмінстерський міст. За мостом височіла будівля Парламенту. Темза виблискувала в промінні вранішнього сонця. Човники ковзали за водою. Кілька туристів, побачивши напівзруйнова-ного ґолема, перескочили через поруччя просто в річку.
Ґолем тим часом прямував уперед. Плечі його зовсім поникли, руки й ноги перетворились на кукси, від яких дорогою відпадали здоровенні шматини глини. Хода його стала ще непевніша, ноги запліталися з кожним кроком. Ніби розуміючи, що часу в нього обмаль, ґолем рушив швидше — і Натаніелеві з джином довелося наздоганяти його підтюпцем.
Відтоді, як вони вийшли на міст, автомобілів на дорозі майже не траплялось, і невдовзі Натаніель побачив чому. На мості невеликий, добряче знервований загін нічної поліції спорудив кордон. Він складався з бетонних блоків, колючого дроту й безлічі лютих бісів зі шпичаками та акулячими зубами, що юрмились на другому рівні. Побачивши ґолема, біси заховали свої шпичаки і з пронизливим вереском порозліталися на всі боки. Лейтенант поліції поволі виступив уперед, а його люди тим часом боязко визирали з-за бетонних блоків.
— Стійте! — гаркнув лейтенант. — Ви входите на територію, що охороняється урядом! Самочинне застосування магії суворо забороняється під загрозою негайної суворої кари...
Аж тут він перелякано дзявкнув, мов цуценя, й відскочив убік. Ґолем підняв руку, змахнув геть крайній блок і пройшов крізь кордон, залишивши на колючому дроті дрібні грудочки глини. Натаніель і Бартімеус пробігли загородження вслід за ним, весело підморгуючи приголомшеним охоронцям.
Проминувши міст і вежі Вестмінстера, вони вийшли до газонів. Величезний натовп молодших чарівників — блідих бюрократів з відомств і міністерств, розміщених уздовж Вайтголлу, — почув гомін і вибіг надвір, мружачи очі від сонця. Помітно всохлий велетень трохи завагався на розі Вайтголлу і повернув ліворуч, у бік Вестмінстер-Голлу. Дехто окликнув Натаніеля, коли той проходив повз натовп. Хлопець велично махнув рукою:
— Ось що наганяло страх на місто! Я повертаю це господареві!
Його відповідь зацікавила багатьох. Чарівники потяглися за Натаніелем — спочатку поодинці, по двоє, а там і увесь натовп полинув услід — тримаючись, однак, на безпечній відстані.
Парадні двері Вестмінстер-Голлу стояли прочинені: воротарі повтікали, щойно побачивши чудовисько й натовп, що сунув за ним. Ґолем протиснувся всередину, трохи пригнувшись під аркою. На той час його голова майже зовсім утратила форму: вона танула, наче свічка вранці. Рот майже злився з торсом, різьблене овальне око перекосилось і висіло десь посередині обличчя.
Натаніель з джином увійшли до вестибюлю. У пентаклях на підлозі з’явилися двоє лютих афритів — жовтошкірих, із бузковими гребенями. Помітивши ґолема, вони гучно ковтнули слину.
— Еге ж, на вашому місці я не втручався б. — порадив їм джин. — Тільки даремно скалічитесь. Та все-таки дивіться пильно — за нами йде половина міста!
Велика мить наближалася. Натаніелеве серце шалено калатало. Він уже бачив, куди вони прямують: ґолем ступав коридорами, що вели до Залу прийомів, куди допускали тільки найвидатніших чарівників. Від думки про те, що з цього випливає, хлопцеві йшла обертом голова.
З бічного коридору з’явилася людська постать — струнка, в сірій уніформі, з яскраво-зеленими стривоженими очима.
— Мендрейку, бовдуре! Що ви робите?!
Натаніель чемно всміхнувся:
— Доброго ранку, панно Фаррар! Ви, здається, вкрай схвильовані.
Дівчина прикусила губу:
— Члени Ради не спали цілу ніч. Зараз вони знову зібрались і стежать за подіями через кулі. І що ж вони бачать? У Лондоні панує хаос! У Саутворку — пекло: заворушення, демонстрації, масове знищення власності!
— Я певен, що ваша вельмишановна поліція з цим упорається. До того ж я просто виконую те, що мені... доручили цієї ночі. Ось посох! — Натаніель махнув посохом. — Крім того, я повертаю законне майно його власникові — байдуже, хто він такий... Ой! Напевно, вона була коштовна?
Ґолем, що ступав попереду, опинився в тіснішому коридорі й мимохідь змахнув на підлогу китайську порцелянову вазу.
— Вас заарештують... Пан Деверо...
— Буде щиро радий довідатись, хто ж серед нас зрадник. Як і всі ці люди, що йдуть за мною... — він навіть не озирався— гомін натовпу став оглушливим. —А тепер, якщо ви зробите ласку приєднатися до нас...