Попереду вже видніли двері залу. Ґолем, що тепер уже скидався на грубий стовп глини, прошкутильгав через них. Натаніель, Бартімеус і Джейн Фаррар, а за ними й перші лави натовпу увійшли слідом.
Міністри британського уряду всі як один підхопилися зі своїх місць. На столі перед ними лежали рештки розкішного сніданку, проте тарілки й келихи були відсунуті вбік, а в центрі стола висіли зображення, що надходили від кількох куль-шпигунів. Натаніель упізнав серед них головну вулицю Саутворку з висоти пташиного польоту — там серед перекинутих лотків і розкиданого краму юрмився натовп, — так само заповнені натовпом вестмінстерські газони й, нарешті, той самий зал, куди вони щойно увійшли.
Ґолем зупинився в центрі залу. Продирання крізь двері далося йому нелегко, та й сил у нього, здається, майже не залишилося. Його спотворена постать похитувалась на місці. Руки повідпадали зовсім, а замість ніг тепер громадилася купа в'язкої маси. Кілька секунд він хитався так, ніби от-от упаде.
Натаніель тим часом оглядав обличчя міністрів за столом: Деверо, аж сірий від утоми й хвилювання; Дюваль, геть червоний з люті; Вайтвел з гострим, напруженим лицем; Мортенсен з розпатланим, нічим не змащеним рідким волоссям; Фрай, що досі мирно жував крильце жайворонка; Малбінді з виряченими, мов тарілки, очима. На свій подив, він помітив у натовпі заступників міністрів, що купчилися збоку, Квен-тіна Мейкпіса і Шолто Пінна. Тут, вочевидь, зібралися всі хоч трохи впливові особи.
Він дивився в їхні обличчя по черзі, проте бачив у них тільки гнів та відчай. На мить хлопець навіть злякався, що помилився: зараз ґолем упаде — і він нічого не зможе довести.
Прем'єр-міністр кахикнув.
— Мендрейку! — заговорив він. — Я вимагаю пояснень...
І замовк. Ґолем здригнувся і, наче п’яний, хитнувся ліворуч, у бік Гелен Малбінді, міністра інформації. Всі очі втупились у нього.
— Він ще може бути небезпечний! — Дюваля, начальника поліції, все це вразило ніби менше, ніж інших. Він поплескав Деверо по руці. — Сер, негайно покиньмо цей зал!
— Дурниці! — хрипко промовила Джесіка Вайтвел. — Ми всі знаємо, що відбувається. Ґолем повертається до свого хазяїна! Стіймо й чекаймо!
Серед мертвої тиші вони дивились, як глиняний стовп повзе до Гелен Малбінді: та задкувала, тремтячи всім тілом. Зненацька ґолем нахилився — його потягло праворуч, через стіл, у бік Джесіки Вайтвел та Мармадьюка Фрая. Вайтвел не поворухнулася; Фрай зойкнув з переляку, відсахнувся й мало не вдавився кісточкою жайворонка. Засапаний, він упав у своє крісло, вибалушивши очі й почервонівши.
Ґолем обернувся до панни Вайтвел. Він навис над нею. Величезні грудки глини падали з нього на паркет.
— Ось вам відповідь! — вигукнув пан Дюваль. — Чого ще чекати? Хазяйка ґолема — Джесіка Вайтвел! Панно Фаррар, покличте своїх людей і доправте її до Тауера!
Купа глини здригнулася. Вона раптово хитнулася назад — до центру стола, в бік Деверо, Дюваля й Мортенсена. Всі троє позадкували. Ґолем, тепер трохи вищий за людину, остаточно перетворився на неоковирний напівзруйнований стовп. Він притулився до краю стола й знову завмер, відділений від чарівників метром полірованої дошки.
Війна впала на стіл і з моторошною впертістю поповзла вперед, боляче крутячись, мов торс, позбавлений кінцівок. Вона лізла між рештками сніданку, відштовхуючи тарілки й недоїдки; вона торкнулася найближчого зображення від кулі-шпигуна—воно зникло; вона відчайдушно тяглася далі — до завмерлого Генрі Дюваля, начальника поліції.
У залі запанувала мовчанка, її порушував тільки тихий кашель Мармадьюка Фрая.
Пан Дюваль, блідий як попіл, відступав від стола. Він наткнувся на своє крісло — воно від’їхало назад і вперлося в стіну.
Майже половина того, що залишилось від глиняного велетня, налипла на стіл посеред тарілок і виделок. Решта доповзла до краю стола, тоді стала дибки, закрутилася, мов черв’як, і несподівано швидко рушила вперед.
Пан Дюваль відсахнувся, втратив рівновагу і впав у своє крісло. Рот у нього відкрився й закрився, не видавши жодного звуку.
Глиняна маса долізла до його високих чобіт. Зібравшись на останній силі, вона піднялася кривою хиткою вежею і на мить зависла над головою начальника поліції. А потім упала на нього, гублячи останні крихти Кавчиної магії. Глина розсипалася дощем дрібних шматочків, що обліпили самого Дюваля й стіну за його спиною. Його грудьми покотився невеличкий овальний предмет.
Довкола панувала тиша. Генрі Дюваль поглянув униз, моргнувши крізь клейкі шматочки глини. З його колін на нього дивилося мертве око ґолема.