—А папужок він випустив на волю, сер?
— Звичайно, випустив! Ґледстон був дуже добрий. Розважливий, поміркований у звичках, і щодня, крім неділі, носив одну й ту саму сорочку, а його матуся щонеділі прала її. Після того сила Лондона зросла, а сила Праги занепала. І тоді — як міг би здогадатися Якуб, якби не сидів отак за партою, мов глушман! — саме тоді численні громадяни Чехії, зокрема і його предки, виїхали до Британії. Серед них були й найкращі празькі чарівники: вони допомогли нам створити нашу сучасну державу. А тепер...
— Ви ж казали, сер, що всі чеські чарівники були злі й жадібні!
— А ти як гадаєш, Кіті? Злих чарівників, напевно, всіх винищили! А ці просто помилялися. Зрозуміли свою помилку — і розкаялися... Ось і дзвоник! Пора обідати! Ні, Кіті, годі вже запитань на сьогодні. Ану ж бо, вставаймо, засовуймо стільці під парти й виходьмо! Тихше, тихше, будь ласка!
***
Якуба ці шкільні суперечки часто дратували, та його смутку вистачало ненадовго. Він був жвавий, енергійний хлопчина — худорлявий, чорнявий, зі щирим зухвалим обличчям. Він полюбляв різноманітні ігри, тож вони з Кіті змалку разом гасали батьківським садком: ганяли м’яча, стріляли з лука, тренувалися грати в крикет, а найголовніше — трималися далі від великої галасливої родини Гірнеків.
Головою родини вважався пан Гірнек, та насправді він, як і вся їхня сім’я, покірно слухався своєї дружини. Справжнє втілення материнської турботи — широкоплеча, пишногруда, — вона сновигала туди-сюди, мов корабель під попутнім вітром, то регочучи, то кленучи на всі заставки своїх чотирьох синів-шибайголів. Старші Якубові брати — Карел, Роберт і Альфред — успадкували тілисту фігуру від матері: коли вони наближалися до Кіті, дівчинка мовчки бокувала, налякана їхнім зростом, силою й гучними голосами. А сам пан Гірнек скидався радше на Якуба: маленький, худорлявий, із зморшкуватим обличчям, що нагадувало Кіті перезріле яблуко. Він курив криву горобинову люльку, від якої всією оселею клубочився солодкавий тютюновий дим. Якуб дуже пишався своїм батьком.
— Він чудовий майстер! — казав хлопчина Кіті, коли вони відпочивали вдвох під деревом після гри в квача. — 3 пергаментом та шкірою він творить справжні дива! Якби ти бачила оті крихітні збірочки заклять, над якими він працює останнім часом! Він оправляє їх у золоту філігрань у старочеському стилі, зменшуючи її до найдрібнішого розміру. Він робить малесенькі фігурки тварин чи квіточки, а тоді вправляє в них шматочки слонової кістки чи самоцвіти. Ніхто, крім тата, цього не вміє!
— Ці книжечки, мабуть, коштують цілого капіталу, — зауважила Кіті.
Якуб виплюнув билинку, яку саме жував.
— Ти, напевно, жартуєш, — сумно відповів він. — Чарівники платять татові менше, ніж коштує його робота. Йому ніколи не платили по заслузі. Тому ми отак і животіємо. Ось поглянь! — він кивнув на будинок із розхитаним ґонтом на даху, з перекошеними брудними віконницями, з облупленими дверима на веранді. — Гадаєш, нам личить жити в такій халупі? Краще не бренькай!
— Ну, вона все-таки більша за наш будинок, — заперечила Кіті.
— Палітурня Гірнеків — на другому місці в Лондоні. Більший за нас хіба що «Ярослав». Але ж які в них убогі вироби — простенькі шкіряні палітурки до щорічників та довідників! Нічого цікавого! А в нас — вишукана робота, справжнє мистецтво! Ось чому стільки чарівників приносять до нас оправляти свої найкращі книжки. Вони полюбляють розкіш! Минулого тижня тато зробив палітурки з пентаклем, викладеним з діамантів. Смаку ніякого, але ж замовниці так хотілося!
— Чому ж чарівники не платять твоєму татові як слід? Хіба вони не бояться, що він працюватиме гірше?
— Мій тато надто гордий для цього. До того ж йому просто нікуди подітися. Він мусить слухатись чарівників, бо інакше нас закриють, а палітурню віддадуть комусь іншому. Не забувай — ми ж чехи, підозрілі чужинці! До нас немає довіри, хоч Гірнеки живуть у Лондоні вже півтора століття.
— Як це?! — обурилася Кіті. — Сміх та й годі! Звичайно, вам вірять! Інакше б вас тут-таки викинули з країни!
— Нас терплять, бо чарівникам потрібна наша праця. Але тепер, через оті всі халепи на материку, вони пильнують, щоб ми не пристали до шпигунів. За татовою майстернею щодня стежить куля, і за Карелом та Робертом теж. Останні два роки до нас чотири рази приходила поліція. Цілий дім догори дном перевертали. Бабуся тоді саме купалась, то її так і витягли надвір у бляшаній ванні.