Я щось схвально буркнув, та не сказав нічого. Те, що Кіті залишилася жива, було такою незначною подробицею, що про неї не варто було й згадувати. Як і про те, що вона досить багато розповіла мені про вторгнення до абатства; до цього вторгнення, за її словами, також був причетний добродій на прізвище Гопкінс. Доповідати про це Натаніелеві — не мій клопіт. Я лише скромний слуга, роблю, що мені накажуть. До того ж він цього не заслужив.
— Ти з нею провів багато часу, — несподівано сказав він. — Чи довго ви розмовляли?
Він позирнув на мене й тут-таки відвернувся.
— Не дуже.
— Вона, мабуть, перелякалася...
— Навпаки. Вона мене зневажала.
Хлопчина пирхнув:
— Шкода, що вона була така свавільна. Вона мала деякі... чесноти.
— Та невже?! Ти це помітив? Я думав, що тебе тоді займало тільки те, як краще порушити власну обіцянку..
Його щоки почервоніли:
— Я не мав вибору, Бартімеусе...
— Тільки не треба розводитись про вибір! — обірвав я його. — Вона тоді мала вибір — врятувати тебе чи померти.
Він тупнув ногою:
— Я не дозволю тобі критикувати мої вчинки!
— Вчинки тут ні до чого. Я кажу про твою моральність...
— І моральність — тим паче! Хто з нас демон — ти чи я? Що тобі до цього?
— Нічого! — я згорнув руки на грудях. — Нічого до того, що скромна простолюдинка виявилась чеснішою, ніж ти був дотепер — і будеш надалі. Чини, як собі хочеш.
— І чинитиму!
— От і гаразд.
— От і гаразд!
За кілька секунд ми роз’ятрили один одного так, що ладні були зчепитися, та все це було якось не дуже щиро.
Після короткої мовчанки, впродовж якої хлопець зирив на камінну полицю, а я—на тріщину в стелі, він заговорив.
— Якщо тобі цікаво, — сказав він, — я поговорив з Деверо й добився, щоб Кавчиних дітей випустили з в’язниці. Вони вже в Празі. Це коштувало мені деяких послуг, та я це зробив.
— Як це шляхетно з твого боку! — мені не хотілося гладити його по голівці.
Він насупився:
— Все одно то були дрібні шпигуни. Тримати їх в ув’язненні не мало сенсу.
— Авжеж.
Знов запанувала мовчанка.
— Гаразд, — нарешті сказав я.—Все добре, що добре закінчується. Ти отримав усе, що хотів, — я обвів рукою порожню кімнату. — Поглянь, скільки місця! Можеш напхати сюди стільки шовку та срібла, скільки тобі заманеться. Ба більше— ти тепер могутніший, ніж будь-коли, і прем’єр-міністр знову тобі вдячний, і з-під закаблука Вайтвел ти вирвався...
Він трохи повеселішав:
— Це правда.
— Звичайно, — провадив я. — Тільки в тебе досі немає друзів — ти сам-один, і всі твої колеги бояться тебе і тільки й хочуть, що тобі накапостити. А якщо ти станеш надто могутнім, це злякає прем’єр-міністра, і він знайде перший-ліпший привід, щоб позбутись тебе. Та що тут удієш, у всіх свої проблеми.
Він сердито поглянув на мене:
— Чудове пророцтво, еге ж!
— Я їх наскрізь бачу. Якщо не хочеш почути на додачу чогось іще, то відпусти мене негайно. Твої півтора місяця вже минули, тож моїй нинішній службі настав кінець. Уся моя сутність болить, і ота біла емульсія мені набридла.
Він несподівано кивнув:
— Гаразд. Я виконаю нашу угоду.
— Що? О-о, дякую...
Його згода захопила мене зненацька. Правду кажучи, я чекав, що він знову торгуватиметься, перш ніж відпустити мене. Все одно, що на східному базарі: купувати не торгуючись не личить. Та, може, моєму господареві було просто ніяково від того, що він обдурив дівчину..
Хоч яка там була причина, він мовчки повів мене до своєї майстерні на третьому поверсі. На підлозі вже було накреслено пентаклі, і все потрібне знаряддя було напохваті.
Перші приготування ми здійснили без жодного слова.
— Якщо хочеш знати, — ущипливо промовив він, коли я вже стояв у пентаклі, — я не самотній. Увечері я йду до театру. Мій найкращий приятель Квентін Мейкпіс запросив мене на прем’єру своєї останньої п’єси.
— Страшенно цікаво!
— Еге ж, цікаво! — він щосили намагався вдавати задоволення. — Ти вже готовий?
— Умгу, — я врочисто вклонився. — На все добре чарівникові Джонові Мендрейку. Нехай живе собі довго й щасливо і більше ніколи не викликає мене... До речі, ти нічого не помітив?
Чарівник зупинився з піднятими руками, готовий виголосити закляття звільнення:
— Що саме?
— Я не назвав тебе Натаніелем. Бо ти тепер радше Мендрейк, ніж Натаніель. Той хлопчик, що був Натаніелем, щезає — і скоро щезне зовсім.