— Ну й гаразд, — сухо відповів він. — Я радий, що ти нарешті це зрозумів, — він кахикнув. — Прощавай, Бартімеусе.
— Прощавай.
Він вимовив закляття — і я зник. Я не встиг сказати йому, що він так нічого й не зрозумів.
48
Пані Гірнек попрощалася з ними біля митниці, й Кіті з Якубом самі попрямували причалом. Пором готувався відпливати: з труб ішов дим, свіжий вітерець роздував вітрила. Останні мандрівники піднімались на корму трапом, накритим яскравим полотном, а ближче до носа вантажники іншим трапом тягли багаж. У небі кружляли галасливі чайки.
Якуб був у білому широкому капелюсі, насунутому на лоба, щоб заховати обличчя, й темно-брунатному дорожньому костюмі. В руці, затягнутій у рукавичку, він ніс невеличку шкіряну валізку.
— Ти не забув документи? — питала Кіті.
— Вдесяте кажу тобі: ні!
Він ще був трохи засмучений після розлуки з матір’ю й через те постійно дратувався.
— Пливти недовго, — заспокоїла його Кіті. — Завтра будеш уже на місці.
— Знаю, — він смикнув капелюха за криси. — Як ти гадаєш, мене пропустять?
— Авжеж, пропустять. Адже нас ніхто не шукає! Фальшивий паспорт — це так собі, додаткова пересторога.
—Умгу. Але ж моє обличчя...
— На тебе ніхто й не дивитиметься. Повір мені.
— Гаразд. А ти певна, що не поїдеш?..
— Я завжди можу приїхати згодом. Може, віддаси свою валізу вантажникові?
— Зараз.
— То ходи і віддай. Я зачекаю тут.
Якуб трохи повагався, але пішов. Кіті дивилася, як він поволі пробирається крізь гамірний натовп, і задоволено відзначила, що на нього й справді ніхто не звертає уваги. На поромі пролунав свисток, десь поблизу вдарив дзвін. На причалі було людно: поспішали у своїх справах моряки, вантажники, торговці, віддавались останні накази, з рук до рук переходили пакунки й листи. Багато пасажирів з’юрмилося біля поручнів на палубі порома. Там були чоловіки й жінки з далеких країв — Європи, Африки, Візантії, Сходу... Серце Кіті закалатало, вона зітхнула. їй теж дуже хотілось приєднатися до них. Може, згодом вона так і зробить... Та поки що в неї інший клопіт.
***
Того страшного ранку вони вдвох прибігли до майстерні Гірнеків, і Якубові брати сховали їх у потаємній кімнаті, за одним з друкарських верстатів. Тут, серед гуркоту й смороду шкіри, Кіті перев’язали рани — і друзі потроху оговтались. А родина Гірнеків тим часом готувалася до неминучих наслідків, до обшуків та штрафів. День минув. Поліція так і не з’явилася. Дійшли чутки про ґолемів похід Лондоном, про відставку Дюваля, про посадове підвищення отого хлопця Мендрейка... Та про них — утікачів — не було чути ні слова. Жодних обшуків чи арештів не відбулося. До майстерні щоранку, як і зазвичай, надходили замовлення від чарівників. Дивна річ: про Кіті та Якуба ніби всі забули.
Увечері наступного дня в потаємній кімнаті зібралася родинна нарада. Попри всю байдужість із боку влади, Гірнеки вирішили, що Якубові та Кіті небезпечно залишатися в Лондоні. Особливо Якубові — з його прикметним обличчям. Вічно сидіти в майстерні не можна. А врешті-решт чарівник Мендрейк — чи хтось із його помічників або демонів — неодмінно розшукає хлопця. Треба відправити його до безпечного місця. На цьому, зокрема, наполягала пані Гірнек — і до того ж вельми гучно.
Коли ж нарешті вона замовкла, підвівся її чоловік. Пихкочучи своєю люлькою з горобини, пан Гірнек спокійно зробив свою пропозицію. Він нагадав, що їхнє сімейне друкарське мистецтво вже дозволило помститись Теллоу: його магічні книжки було виправлено так, що чарівника згубили власні закляття. Невже вони й тепер не зможуть підробити документи —метричні свідоцтва, паспорти й таке інше, щоб дітям було легше покинути країну? Вони можуть поїхати на материк, де їх радо приймуть інші відгалуження роду Гірнеків, — до Остенде, Брюґе чи Базеля...
Цю пропозицію схвалили всі, і Якуб відразу погодився на неї. Йому аж ніяк не хотілося знову зустрічатися з чарівниками. Кіті, навпаки, здавалася радше розгубленою. «Дякую, ви такі добрі», — тільки й пробурмотіла вона.
Поки Якубові брати підробляли документи, а пані Гірнек із самим Якубом збирали в дорогу речі й харчі, Кіті сиділа в кімнаті й міркувала. Через два дні дівчина оголосила своє рішення: вона до Європи не поїде.
***
Білий капелюх із широкими крисами стрімко пробирався крізь натовп. Якуб тепер усміхався і йшов уже веселіше.
— Віддав валізу? — запитала Кіті.
— Так. Ти казала правду—на мене навіть не поглянули, — він подивився на трап, тоді на годинник. — У мене тільки п'ять хвилин. Краще я піду на пором.