— Який жах! — Кіті підкинула м’ячик у повітря й схопила його, витягши руку.
— Еге ж. Ось тобі й чарівники. Ми їх ненавидимо, та що нам робити?.. А ти чого губу прикусила? Щось трапилося?
Кіті негайно облишила кусати губу.
— Ні, я просто подумала: ось ви ненавидите чарівників, але ж уся ваша родина їх підтримує! І твій тато, й твої брати працюють на них у майстерні. Вся ваша робота йде їм тільки на користь! А вони так гидко з вами поводяться! Хіба це чесно? Може, твоїй родині краще зайнятися чимось іншим?
Якуб сумно посміхнувся:
— Тато каже: найбезпечніше — пливти за акулячим хвостом. Ми робимо чарівникам усякі цяцьки, а вони й радіють. А поки вони радітимуть, нас не чіпатимуть. А якщо ми не догоджатимемо їм, що тоді? Вони просто зжеруть нас! Ну, ось, ти знову насупилася...
Кіті не подобались такі міркування.
— Якщо ви не любите чарівників, то вам не слід на них працювати! — переконано сказала вона. — Це ж непорядно!
— Що-що? — Якуб копнув її спересердя. — Хто б тут балакав! Хіба твої батьки не працюють на них? Усі працюють! Іншого виходу просто немає — зрозуміла? Якщо ти не працюватимеш на них, до тебе вночі завітає поліція — або й хтось гірший — і бувай здорова! Іншого виходу, кажу тобі, просто немає! Чи ти гадаєш, ніби все-таки є? То скажи!
— Мабуть, і справді немає...
— Отож-бо й воно. Хочеш жити — працюй на них, і квит.
5
Трагедія сталася, коли Кіті було тринадцять років.
Літо було в розпалі. Почалися канікули. Сонце вигравало на дахах будинків, щебетали пташки, кімнати осявало вранішнє світло. Батько мугикав пісеньку біля дзеркала, доправляючи краватку. Мати залишила доньці на сніданок у холодильнику заморожену булочку.
Якуб завітав до Кіті рано-вранці. Вона відчинила двері, й хлопець привітно махнув їй кашкетом.
— Крикет! — вигукнув він. — Чудовий день для тренування! Ходімо до парку. Зараз усі на роботі, нас звідти ніхто не ганятиме.
— Гаразд, — відповіла Кіті. — Тільки, цур, я подаватиму перша! Зачекай-но, я взуюся...
Парк простягався на захід від Белгема, збоку від фабрик та крамниць. Починався він із звичайнісінького пустища, захаращеного цеглою, бур’янами й шматками колючого дроту. Якуб з Кіті, як і численні інші тутешні дітлахи, частенько гралися там. Та якби ви пройшли трохи далі й перебралися старим металевим мостом через залізницю, то побачили б приємніше видовище: розложисті буки, тінисті алеї, розкидані серед густих зелених газонів ставки зі зграйками диких качок. За парком проходило широке шосе, а далі стояв ряд великих будинків за високими мурами, де, поза всяким сумнівом, мешкали чарівники.
Простолюд у цій частині парку не шанували: по дитячих майданчиках розповідали історії про дітей, які наважувались зайти туди й більше не поверталися додому. Кіті не дуже вірила в ці побрехеньки: вони з Якубом кілька разів переходили міст і діставалися аж до ставків. Одного разу якийсь ошатний добродій з чорною бородою заходився кричати на них із того боку ставка. Якуб відповів йому промовистим порухом. Сам добродій ніби не звернув на це уваги, та його супутник — низенький непоказний чоловічок, якого діти досі не помічали, — напрочуд хутко помчав до них. Кіті з Якубом ледве встигли накивати п'ятами.
Та зазвичай, коли вони дивились туди з містка, заборонена частина парку була безлюдна. Просто шкода було, що таке чудове місце пропадає марно — та ще й такого славного дня, коли всі чарівники на роботі! Тож Кіті з Якубом щодуху побігли туди.
їхні підошви гучно стукотіли об гудронове покриття містка.
— Бачиш, нікого! — мовив Якуб. — Я ж казав тобі!
—А це хто? — Кіті, приставивши долоню дашком до очей, придивилася до букової алеї, яку важко було розгледіти через сліпуче сонце. — Отам, під деревом... Ніяк не можу розібрати!
— Де? Отам? Це ж просто тіні... Якщо ти така боягузка, то ходімо до муру. Там нас ніхто не побачить із тих будинків!
Він перебіг дорогу й помчав густим газоном, підкидаючи м'яча пласким боком бити. Кіті потихеньку рушила за ним. Високий цегляний мур відгороджував парк від шосе, за яким громадилися будинки чарівників. Місце під муром справді здавалося безпечнішим, бо середину газону було добре видно з чорних вікон горішніх поверхів будинків. Та задля цього доведеться перетнути цілий парк, і до містка звідти надто далеко... Кіті це видавалося нерозумним. Але ж день був такий гарний, а довкола — нікогісінько! Отож вона побігла навздогін за Якубом, відчуваючи, як вітерець лоскоче їй руки й ноги, а високе блакитне небо всміхається згори.