Якуб зупинився за кілька метрів від муру, біля посрібленого фонтанчика для пиття. Підкинувши м’яч у повітря, він забив його на недосяжну висоту.
— Отут найкраще! — сказав він, чекаючи, поки повернеться м’яч. — Це будуть ворота. Я б’ю перший!
—Ти ж обіцяв мені!
—А бита чия? А м’яч?
Хоч як Кіті вередувала, право власності переважило, і Якуб зайняв місце перед фонтанчиком. Кіті трохи позадкувала й потерла м’ячик об штанці, наче гравець у скраклі. Тоді обернулась і, примружившись, пильно оглянула Якуба. Він постукав битою по газону, по-дурному всміхнувся й образливо крутнув сідницями.
Кіті почала розбіг — спочатку поволі, дедалі все швидше, з м’ячиком у руці. Якуб далі стукотів битою по траві. Кіті розмахнулась — і з демонічною швидкістю пустила м’яч. Відскочивши від гудронової доріжки, він полетів у бік фонтанчика.
Якуб махнув битою. Удар був бездоганний! М’яч свиснув у Кіті над головою, злетів високо-високо, аж поки перетворився на крихітну цятку в небі... і нарешті впав на землю десь у глибині парку.
Якуб переможно підскочив. Кіті позирнула на нього спідлоба, скрушно зітхнула й вирушила шукати м’яч.
За десять хвилин Кіті встигла подати п’ять м’ячів і п’ять разів прогулятися аж до того кінця парку. Сонце шалено пекло. Врешті вона засапалася, спітніла й розсердилася. Ледве тягнучи ноги, вона сердито кинула м’ячик на траву і вмостилася поряд.
— Що, трішки втомилася? — турботливо запитав Якуб. — Останнього разу я мало не промахнувся.
Кіті лише насмішкувато пирхнула. Хлопець простяг їй биту.
—Тримай, твоя черга.
— Хвилинку.
Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись, як ворушиться листя на деревах, і слухаючи шум далеких автомобілів, що часом проносилися по шосе. Над парком з кряканням пролетіла велика зграя ґав і вмостилася на дубі збоку.
— От добре, що тут немає моєї бабусі, — зауважив Якуб. — Їй би це не сподобалось.
— Що?
— Оці ґави.
— А що тут такого?
Кіті завжди трохи боялась Якубової бабусі — маленької, сухорлявої, з чорними очицями й до неможливого зморшкуватим личком. Бабуся ніколи не підводилася зі свого крісла, що стояло в теплому куточку кухні, й від неї міцно пахтіло перцем та квашеною капустою. Якуб присягався, що їй уже сто два роки.
Хлопчина щиглем збив жука з билинки.
— Їй здалося б, що це духи. Слуги чарівників. Вона каже, ніби це одна з їхніх улюблених подоб. Вона понабиралася цих дурниць від своєї матусі, яка народилася ще в Празі. Бабуся терпіти не може, коли на ніч не зачиняють вікна, хоч яка надворі спека, — Якуб промекав кволим старечим голосом: — «Зачини вікно, малий! Демонів понапускаєш!»
Кіті спохмурніла:
—А хіба ти не віриш у демонів?
— Авжеж, вірю! А звідки б тоді чарівники брали силу? В їхніх магічних книжках, які вони віддають у друк чи до палітурні, тільки про це й написано. Оце воно і є — магія! Чарівники продають свої душі, а демони їм за це допомагають, якщо правильно прочитати всі закляття. А якщо ні, то демони вбивають їх. Кому б після такого закортіло стати чарівником? Будь-що не мені!
Кілька хвилин Кіті лежала на спині, роздивляючись на хмари. Аж тут їй сяйнула думка:
— Стривай-но! Якщо я до ладу розумію... якщо твій тато, а до того — твій дідусь завжди працювали над магічними книжками для чарівників, то вони прочитали силу-силенну цих заклять? Виходить...
— Еге ж, я бачу до чого ти ведеш. Вони, напевно, й справді бачили чимало всяких химер — принаймні досить, щоб триматись від них осторонь. До того ж там багато написано чудернацькими мовами, та й для заклять потрібні не тільки слова... як я зрозумів, коли ти хочеш підкорити собі демона, там ще й креслити щось потрібно, й зілля варити, і вчитися всякого страху. Ні, порядна людина не пхатиме носа до такого. Мій тато просто не зважає на це — й друкує собі книжки... — Якуб зітхнув. — Бачиш, люди завжди вважали, що моя родина теж до цього вплутана. Коли в Празі чарівники втратили владу, натовп загнав на вежу одного з дідусевих дядьків і викинув його з вікна. Той упав на дах і розбився. Невдовзі після того дідусь переїхав до Англії і тут відновив свою роботу. Для нього так було безпечніше. Та й будь-що... — хлопчина позіхнув і сів. — Мені не віриться, ніби ці ґави — демони. Нащо демонам сидіти на дереві? Ходімо, зараз твоя черга! — він кинув биту приятельці. — Я виграю з першого ж твого удару, ось побачиш!
На превеликий смуток Кіті, так воно й сталося. І з першого, і з другого, і з третього удару М’яч із дзенькотом стукав об металевий фонтанчик. Якубові переможні вигуки лунали аж до неба. Нарешті Кіті пожбурила биту на землю.